Цієї страшної ночі вступила в її душу похмурість і ненависть; вона була переконана, що батько нічим перед людьми не завинив, він був ласкавий, добрий і ніжний… ніжніший, може, ніж мама. То защо його вбивати? Чи їм, людям із лісу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школі секретар райкому, який наїжджав із Рогача і агітував старшокласників записуватися до комсомолу, що бандерівці — це просто бандити, збожеволілі упирі, котрі упиваються людською кров'ю. Ідеєю про самостійну Україну вони лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще України треба?
Ну, якої?
Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як і всі її ровесники в класі, сприймала як совіцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молоді душі; сьогодні ж, після усього, що пережила, світ дівчини нагло перемінився, вороги ж прийшли не з району під червоним прапором, а вийшли з лісу, з потаємних схронів.
Вороги?
А хто ж вони, ті двоє, які прошили кулями її тата й маму?
Цілу ніч просиділа дівчина на підлозі коло тата й мами, темрява ховала їхні обличчя і їхню кров; спершу вона скигліла, як цуценя, тремтіла усім тілом; потім утомившись, отупіло дрімала, схиливши голову на груди; а ще потім, отямившись, надслуховувала, очікуючи чуда, що з маминих або ж із татових грудей проб'ється крізь смерть і кров тонесенький промінчик зітхання, подиху. Часом їй здавалося, що зітхання, немов росточок квасолини в теплій ріллі, пробуравив моторошну тишу, шелеснув… ось… ось знову. Гаряча хвиля надії враз, як вранішнє сонце, вдарила їй у голову, дівчина квапливо намацувала побіч себе на підлозі татову руку й шукала пульсу.
Руки вже холоділи.
Ніч тягнулася безмірно, не було їй ні кінця, ні краю; дівчина замерзала посеред чорної безодні, на її дні, й чорнота безпросвітна й люта просякла в її кров, Настка й сама не запідозрювала, що бездонна, страшна і люта ніч увійшла в її душу й там розпаношилася назавжди.
Сусіди знайшли її вранці непритомну поруч із вбитими.
Через два дні ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував їм пишні похорони з вінками, оркестром, промовами і плачами заїжджих казальників, яким насправді були байдужі життя і смерть Степана Чепраги та його жінки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати український буржуазний націоналізм… нібито націоналізм мав до цих смертей якесь відношення. І не знати, чи районна газета «Зоря Опілля» збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступі жалю і гніву пригрозила на цвинтарі убивцям її родичів, що ніколи їм свого сирітства не подарує і поки буде жити їм цього не забуде… і не минуться безкарно їхні злочини, здохнуть вони безславно в смердючих своїх схронах.
Видруковане, звісна річ, потрапило в есбе, відразу знайшлися «герої», які мали намір «поговорити з дівчуром»: і таки за нею полювали, відчуваючи, що в її особі, байдуже — погрожувала вона комусь-там на цвинтарі, чи ні, мають потенційного ворога. Настка щоночі ночувала в іншому місці — в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайні, згодом взагалі зникла з села на довгі роки, про неї встигли в Черчені й забути, а вона за цей час закінчила на Донбасі педінститут і повернулася додому вчителькою математики. І найперше позичила в сусідів рискаль і заходилася обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черчені й у навколишніх лісах і полях давно стихли постріли, а підпільні хитрі криївки позападалися… хоч погоїлися рани, поржавіли закопані автомати й гранати… хоч роки, немов морські хвилі пісок на березі, згладжували людську пам'ять, стирали пережите й переболене, Анастасія Степанівна, повертаючись з кладовища до своєї запущеної, як колгоспна корівчина, хати, дибала самою серединою вулиці з лопатою на плечі пряма, темна лицем, сліпа поглядом, і кожен, хто її тоді здибав на дорозі, зрозумів, що Чепражина донька нічого не забула й нікого не простила, їй вважалося — і так триває донині — що за кожними ворітьми далі чатував ворог, той, що звів зі світу тата й маму, а на додаток — і це чи не найжорстокіше — виполов із її життя буйне квіття: радість і сміх, замість них посіявши отруйне зілля — пригноблення, смуток, змішаний із тамованою злістю, недовір'я до своїх краянів; присмерковий, постійно насторожений стан душі заважав їй просто жити, і каторги цієї не могла позбутися; боріння самої з собою не давало наслідків, та й, правду кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не інакшим виробився її характер. Це вже, власне, не мимовільні напливи червоного й чорного, а це напостійно упокорився спосіб життя, стан душі. Вона мала внутрішнє задоволення, наприклад, від того, що в кожному, на кого б не глянула, запідозрювала ворога, який сьогодні причаївся і вдає невинного, тихого, а насправді — це лише хитре маскування; люди мають пряму дотичність до її минулого, кожен… кожен… кожен із них пам'ятає воронений холод німецького автомата.