Що, не вірите?
Ось це дівча, що на таблиці креслить кути, хіба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив із автомата її, Насті Хмурої, родичів? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителі хвалять за відмінні оцінки, напевно знає, що і його тато був у бандерівцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руці жінка, яка дибає навстріч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синові, який вночі після довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрімали у своїх засідках, до маминої хати. А ось цей статечний дідуган Тимко Черешнівський, який схилився на ворота, хіба не стріляє в неї білими очима, немов цілиться з карабіна… цілиться і вбиває. А ось молодичка, яка босоніж чимчикує з поля, навмисне вітається по-старорежимному, «Славайсу», так, навмисне, щоб мені допекти, щоб підкреслити: хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння… в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.
Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі… жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.
І куди вона йшла?
І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.
Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.
Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі… поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
Весна ще повер…
Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене… позирк був, ну… немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.
Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.
Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила — внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.