Ми вибирали нашій донечці ім'я.
Ми з Ольгою давно вирішили, що дівчинку назвемо Соломією, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, ці імена нам подобалися, ми до них звикли… і я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: «Ну, як тобі там, Северку?», або ж переінакшував Соломію на Солому, на Солю, і навіть кликав її Стебелинкою.
Але й тоді, коли в тещиній душі шкварчали, немов із лою вилиті, підняті з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозуміти, що наше діло робити дідові й бабі внучат, а вже витрушувати їх із пелюшок, одягати і виховувати — то це бабина й дідова турбота. А остільки виховання починається з імені, то наші солом'яні імена були ущент розкритиковані й викинуті на смітник як архаїчні й взагалі — не радянські. Теща мала в запасі цілий тузін імен: Наташа, Валентина, Ліда, Лєна, Віка, Тоня; знову ж підхмеленому тестеві подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапітулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згідний на Оксану, справді гарне ім'я, хоч останнім часом Оксани навально увійшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якійсь Ії чи Лілі.
— Знаєте що, діду й бабо, — рятував я свою доньку від козячих кличок, — не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нині на кожному кроці зустрінеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломією, то згадаймо, що є у нашої дівчинки бабуся, яка носить рідкісне й милозвучне ім'я Настя, Анастасія, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? — Очевидно, на радощах я теж випив, і тон мій був піднесений й підхмелений… або й щирий, без хмелю, чому б ні?
Я прагнув миру й любові в своїй хаті.
…А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.
Цю історію. Майстре, можна порівняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвітські жебраки; тільки старосвітські жебраки, «діди» чи старці виповнювали свої торби скибками хліба, картоплею, воречками з просом і кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу каміння; перший камінь я поклав у неї ще влітку під час косовиці… власне я скидав молоде пахуче сіно в копиці, а мої мама принесли мені в «Дубники», де колгосп «на постійне» виділяв мамі ділянку сіножаті, косарський обід: вареники з сиром і сметаною та рисову кашу на молоці. Вода була поруч: з-під коріння усохлого дуба прожолобилася криничка — пий і насолоджуйся.
По обіді я сказав мамі, що Пиндилик — партійний секретар у нашому селі агітує мене вступили до партії; я сказав це начебто між іншим, начебто Пиндиликова агітація стосується когось іншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собі дрібничка… якась агітація… якась партія… якесь далеке торохкотіння воза посеред ночі: і хай собі нічний віз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.
Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбеніли, опершись на граблі; на їхнє гостроносе аскетичне обличчя впала тінь; мені з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь налякані, заскочені зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетіти — такі вони були напружені й легкотілі; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землі: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони.
— Це дуже поважна справа, сину, — сказали вони. — І не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицію ти в одне вухо впустив, а другим — випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку… ходиш ти з гадюкою в пазусі, щохвилини відчуваючи, як вона оперізує твоє тіло… оперізує і чекає на твоє рішення. А ти закаменів на роздоріжжі… дві дороги ведуть з роздоріжжя в світи: направо підеш з партійним квитком і до партійного раю заведе тебе рівна дорога, устелена килимами… там у раю, начальницьке крісло, файна платня, права усякі й блага писані й неписані; у партійному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрі вибрали другу дорогу — ліву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є вибір.
— Чи нема… чи нема третьої дороги? — запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сіножаті, на цій круглій, як сковорода, поляні, отороченій зусібіч лісом й ущерть залитій сонцем і виповненій людськими голосами, передзвоном кіс (а ще хтось із косарів, який теж тут мав ділянку «на сіно», приніс радіо, що вигойкувало щось ритмічно-монотонне, чуже, як папуга на вербі) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася мені непомітною поміж травами й зарослями терену, одначе прямою і чесною, без компромісів із самим собою.