Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем і сушу собі голову: нащо моєму синові людської сили? Там де він, потрібна лише молитва, любов до Всевишнього.
І такі розмови «на ружні теми» мама торочать цілими годинами; вони вміють також розмовляти на городі коло картоплі, в саду — з деревами, а коли падає дощ — то й з дощем, якщо віє вітер — то з вітром.
А коли їм надокучають роботи і розмови, то сідають за стіл до книжок.
То хіба може утриматися в нашій хаті самотність?
На Свят-вечір я мамі потрібний як нащадок і продовжувач роду Ключарів; мама переконані, що на Свят-вечір у гості до живих приходять душі померлих родичів — дідів і прадідів аж до хто знає якого коліна, вони незримо присутні за столом на покуті в хаті, в коморі, де пахне сухим зерном, у стайні біля корови, й навіть чути, як вони походжають стежками на подвір'ї — сніг рипить під їхніми постолами; родичі надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старі скрині, чи на горищі не вгніздилися злидні, чи в хаті ще панують, як і в давні часи, боголюбство, чесноти людські, добро і праця, чи святі образи висять на чоловій стіні; а ще запитують предки корівчину нашу, чи не голодна, чи сіно не стухле, чи ґазди припадкове, впадаючи в гнів, не обзивають її чорним словом або й хапаються з істик.
І дуже сумують предки, що в бур'яні за стайнею іржав'іє плуг із поламаною коліснею, що не чутно на обійстю кінського іржання, що потупилися, складені в коморі в мішках, бездіяльні татові долота й тесла, свердла й гиблі, «васерваги» для вирівнювання і припасування та інше теслярське начиння, яке в недавні часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальні й прості селянські будівлі.
За все, що є добре в ґаздівстві, і за все, що є занехаяне, призабуте, відповідати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я приїжджаю на Свят-вечір гейби на суд або на похвалу, принаймні так важають мої мама.
Для мене ж особисто Свят-вечір у Черчені — це ніяка не данина патріархальщині, це навіть не повернення до рідних джерел, як це люблять підкреслювати поети, наїжджаючи в село до матері в гості; я їду на Свят-вечір до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, «творчих планів», я приїжджаю до матері — і цим усе сказано; хочу з нею посидіти, послухати її жалі на здоров'я, поділитися своїми бідами або й порадувати добрими новинами. А ще я їду, щоб наколоти мамі дров, нарізати січки для корови. Яка вже тут патріархальщина?
Так було завжди…
Так було й в останні два роки, відколи я оженився в Голови; навіть Хмура Настя не пробувала мене виховувати в атеїстичному дусі, коли я перед Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не пускала, мовляв, перестудиш дитину — це раз, а по-друге, тобі, Ольго, не пасує справляти релігійні всякі обряди, не забувай, чия ти донька, кому треба — все бачать… та й мені буде неприємність, а ще більша — татові.
Дивні вони, оті Чоботи, люди: ніби заприсяжені атеїсти, ніби в їхньому котеджі ані хрестика ніде, ані святого образка, і ніби жодних релігійних свят не святкують, а на Різдво варять потаємно кутю, а на Великдень печуть паски й галунять в цибулинні яйця.
— То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють… гейби на воротях вивішують… гейби таблички чіпляють собі на груди: ось які ми, мовляв, безвірники, чорти ми рогаті, такі, які дуже подобаються совіцькій владі… — зітхали мої мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли. — Або дуже хочуть тій владі сподобатися, — додавали вони. — Колись, до війни, як ще Польща у нас панувала, то діялося навиворіт: святих та побожних напоказ наплодилося багато. Так тоді було вигідно. Видно, час диктує людині її поведінку, відповідно вона й міняє шкіру, пристосовуючись.