Того далекого Свят-вечора, коли ми сиділи за столом і вечеряли, знову повели розмову про мої «партійні справи»; перед розмовою, перед вечерею були сповнені, як з року в рік, як і сто років тому усі первовічні різдвяні, як мама казали, «приписи», а у тих приписах вимагається, щоб ще перед тим, як внести до хати вівсяного снопа — «дідуха» й пласт сіна, щоб розстелити його на столі під обрусом, треба покропити свяченою водою ворота й стовпи на хвіртці; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного дерева, подякувавши за осінній урожай плодючий, і вдарити обухом сокири ті яблуні й груші, які стоять ялові, й пригрозити їм, що коли не будуть родити, то цього року будуть згладжені зі світу; а ще я не повинен був забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки чепіг засипаного снігом, дарма, що той плуг, затуплений, іржавий, мертвий, давним-давно не виїжджав у поле веснувати; а ще після молитви в хаті перед образами за душі мертвих я зарубував сокиру у хатній поріг, пам'ятаючи, як це робили небіжчик мої тато, при цьому примовляючи: «Топорику мій, вірний приятелю, у терновому вогні викований, у свяченій воді гартований, моєю силою напоєний, стережи віднині й до прийдешнього Різдва мою хижку, пильнуй, щоб цей поріг не переступили ні смерть, ні слабість, ні дикий звір, ні нечиста сила, ні чоловік із чорними намірами. Гостре твоє лезо, а топорище кріпке. То най Бог нам помагає. Амінь».
Предки напевно були мною задоволені; я нічого не забував із старосвітських приписів, а мама не могли натішитися, що на родовому подвір'ї Ключарів порядкує господар — і отже нічого тут не змінилося від первовіку. По правді сказати, від слів і дійств різдвяних я теж мав задоволення, вони, слова і дійства, може, у наш раціональний час були наївними, може, таїли в собі магію давнини, яку сьогодні не можна пояснити, бо що, наприклад, сьогодні означає омивання рогів корові свяченою водою… та, очевидно, нічого пояснювати й не треба, хіба тобі, чоловіче, мало того, що почуваєшся поєднаним із прадавньою глибиною, що ланцюг, початок якого висотується з мороку віків, не обірвався, ти його тримаєш в руці, ти його ланка, і він тобі, як це не дивно, потрібний, бо додає тобі впевненості, сили до життя і… відчуття безсмертя.
Після перших двох-трьох обов'язкових ложок куті, мама питали мене без передумов, чи «той Афоня» відчепився від тебе з своєю партією. Видно, від першої нашої «партійної» розмови на «Дубнику» в її душі засілася тривога… тривога, як колючка терну, боліла її і не давала спокою.
— Не тільки Афанасій Пиндилик, але й теща з Головою напосідають: ступай до партії, поки просять, — відповів я, повертаючись із різдвяних таїнств у сьогоднішній день. — Я збирався про це з вами поговорити. Або-або: мушу вирішувати.
— Власне, ти вже вирішив без мене, — дорікнули мама, пильно, гостро глянувши на мене. — Чого питати? Я не маю права ані тобі дозволити, ані заборонити. Я тільки… я тільки сподівалася, що ця хмара тебе обмине. Сподівалася, очікувала, що вона обійде тебе десятою дорогою і… воднораз, як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не проллється на тебе дощем і ти залишишся посеред пустелі: не буде тобі доступу до наукової роботи, до кандидатської дисертації, про яку ти мрієш… я це добре розумію, знаю, що буде заборонена дорога й до поезії, до видання книжок. В останньому ти вже маєш сумний досвід. — Свічка, встромлена в хлібину, що віднині аж до Йордану буде називатися «Василем», потріскувала, полум'я моргало, немовби душі предків тісним колом сиділи обіч мене з мамою і важко дихали, слухаючи наші проблеми; я подумав, що це були також їхні проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою піде їхній нащадок.
— Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справді вже вирішив… я не хочу залишатися на обочині будь-якої дороги; я, може, не збираюся зривати яблука в партійному раю, але й не випадає мені викошувати гірчак на обочині… гірчак нікому непотрібний. Я хочу по змозі приносити користь своєму народові, як ви мене вчили, — випалив я скоромовкою, начебто злякався самого себе, що до кінця усього не скажу, завагаюся і відступлюся від задуманого. Щоправда, рішення не спало на мене в цю ж хвилину, не один день я обдумував свій крок і не один раз уже шматував уже написану заяву. Якось Ольга, сміючись, склала шматочки до купи, п'яте через десяте прочитала… прочитала й обняла.
— То вступай, вступай до тієї партії. Усі вступають. Чого ти себе мучиш? Хіба ти гірший від якогось Афоні? — Для неї не існувало в житті складностей, вона направду, як велика біла риба, пливла собі в ріці і її не обходило, що діялося на берегах.