Ми слухали на Крилоській горі історію; я чарував учнів історією й вони були підвладні моїм чарам; я почувався чарівником, щедрим і добрим, і тоді я навіть не подумав, що котрийсь з моїх учнів, хитро посміхаючись, збирав мої слова в кишеню.
Плакала моя душа…
Я міг відповісти Пиндиликові, що й поза шкільними підручниками в російських таки авторів можна прочитати про впливи галицького зодчества на зодчество Суздальської Русі, й крамольного, отже, тут нічого немає, Суздаль тоді тільки розбудовувався і заселявся. А Галич уже славився своїм многолюддям, майстрами-зодчими, котрі своєю чергою вчилися в майстрів сусідніх країв. Це так природно…
Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений підозрою про те, що поміж моїми учнями засіявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я, безперечно, журився і своєю долею, не випадково ж Афоня допитує мене, як слідчий, але й боліла мене доля того юнака чи тієї дівчини, котрі вчаться на догоду парторгові зраджувати свого вчителя.
— Ну, що? — Афоня загнав мене у глухий кут. — Не маєш чим прикрити свій прихований націоналізм? То-то, браток. У мене тут зареєстровані всі твої вивихи… я все знаю про тебе, кожний твій крок, навіть слово кожне записане, — і він твердим жовтим нігтем ударив по папері.
Настав для мене час боронитися. Звинувачення у «прихованому націоналізмі» навіть в устах галайкуватого Афоні, якому вибачалися гострі вислови, означало посвист кулі біля вуха. Я думаю, Майстре, що ви теж знаєте, як бренькають кулі попри вухо: одне тільки слово — і ти вже ворог.
— Ви розумна людина, Афанасію Тимофійовичу, — я намагався розрядити напруження, — і не можете на основі… на обривках… на кавалках висмикнутих із контексту фактиків, випадкових моїх… та й чи моїх слів, очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення.
— Я роблю, Павлушо, не узагальнення, — перебив мене Пиндилик, — а висновки. У райкомі проаналізували: твої випадковості стали системою. Сигнал поступив не тільки про Галич. Ось тут, у моїй бумажці записано, що в Скиті Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв перед дітьми гетьмана Івана Виговського, який нібито давав гроші на цей монастир… і в ньому, в Скиті похований. Ну, звісно, ніякої гетьманської могили там нема, але, ти, понімаєш, Виговського навмисне витяг на білий світ, щоб реб'ята запам'ятали це ім'я… ім'я гетьмана, який воював з Росією і навіть переміг її у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковість?
Та і це не все. Того писателя, Івана Вишенського, який був за православіє проти унії і котрий побував у Скиті, ти розмалював як обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвітницьких вітрів, що дули з Європи. Ти так казав?
Я був обеззброєний; я справді так говорив, донощик начебто записував мою бесіду в Скиті слово в слово.
— Допустимо, я маю про Вишенського свою думку… я маю право…
— Власну думку можеш тримати при собі, — відрізав Афоня. — На людях ти повинен мати сужденія точно такі, як в учебніку. Понял?
— Тоді я винен, Афанасію Тимофійовичу, — почав я каятися.
— Ти винен, понімаєш, і в інших прогрішеннях, як сказав би мій папаша. Ти, например, комусь там бздів, що нібито сільрада разом із партійною організацією дурницю були замислили обернути недіючу церкву Святого Духа в музей атеїзму. Всі, виявляється, дурні, а ти адін — мудрий. Людей надо от релігії відривати, а ти, кандидат партії, виступаєш фактично проти лінії партії у вихованні трудящихся.
Є тут й інші сигнальчики… мені доручено розібратися, перевірити… розкусити, що ти єсть за людина. — На цей раз Афоня глянув на мене привітливо. Борозни на його лиці потепліли.
— І що далі? — спитав я. — Маю каятися і виправлятися?
— Понімаєш, — Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. — Тут каяття не поможе. Тобі не місце в партії й ми, брат, ошіблісь, що пішли на поводку твого тестя і декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу… тепер я переконуюся, що ти мав намір пролізти в партію з ворожими намірами. Збори відберуть у тебе кандидатську карточку, це як піть дать.
Я похолов; я був необережним, безпечним, і тепер усі мої плани, пов'язані з членством у партії, були загрожені. Ліпше було взагалі не заходитися з партією, з самого початку треба було відпекатися, зіслатися на молодість, непідготовленість, оборонитися від Афоні знаменитою фразою, що я, мовляв, до партії не доріс. А я скільки намучився з своїми сумнівами, ваганнями, як довго зважував «за» й «проти», як боявся компромісів, які я надії покладав на правило: