«Богові — свічка, чортові — огарок».
Відомо, що суб'єкт, який зупинений з ідеологічних міркувань на дорозі до партії, викликає недовір'я й підозріння; начальство його дискредитує на роботі…. та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективі ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти стаєш для людей небезпечним. Ти… ні, ти не скажений пес, ти пес острупілий, увесь у пархах.
Вигляд у мене був напевне жалюгідний; я не належу до панікерів, не бракує мені оптимізму й сподівань на Божу поміч, але тут я упав духом… упав і лежав знищений, потовчений.
— То що, Тимофійовичу, нема ніякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? — питав я парторга по-синівському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку… бачив такого покірливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидів. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким він є, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею.
— Мені, понімаєш, теж тебе жаль, — цілком начебто щиро промовив Афанасій Пиндилик. — Ти мене знаєш… я — шалапут, нервус, але зла в серці не ношу. Правда? Ніби я не знаю, що означає для тебе осєчка з партією. Два дні, считай, сушу собі голову. Тесть твій, якого я ввів у курс дєла, і теща, да, Анастасія Степанівна, теж журяться. — Афоня помовчав, жуючи цигарку. За вікном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем посувався по дорозі трактор; пробігла, як лисиця, легковичка; дві жінки, на хвіртці стоячи, вимахували руками, взаємно щось собі доводячи; хиталися під вітром тополі, що росли за вікном; червоно горіло на заході сонце. Одначе життю за вікном парткому враз відняло мову, світ був заснований німотою, як прозорим склом. Я тільки-но чув, як гупало в грудях серце. — Є тут, понімаєш, один вихід… ну да, можна твої гріхи полатати… від тебе буде залежати. Тільки я повинен мати гарантію, що не проведеш, що я можу бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партією своєю репутацією. Ответственное дєло, скажу тобі… — Афоня не спускав з мене очей, в яких (я помітив) поблимували бісики; це був веселий погляд кота, що тримав під лапою притлумлену мишу.
— Буду старатися не підвести вас, Тимофійовичу, — промовив я і наперед угадував, мучився, чим то я маю латати свої гріхи. — Слово даю.
— Слова замало, — рішуче відповів парторг. — Я тобі, понімаєш, казав, що своє членство в партії я заробив кров'ю… ми партєйці-фронтовики були пов'язані, як би сказати, однією верьовкою. Така верьовка й тобі знадобилась би, щоб ти не міг, як теля, вибрикувати вправо-вліво. Коротше: даю тобі партійне доручення, і коли виконаєш його, то мене переконаєш, що до смерті пов'язуєш свою долю з комуністами. Усе інше забудеться, панял? Чи ти готовий до цього іспитанія?
— Я слухаю, Тимофійовичу, — промовив я, відчуваючи, як чомусь затерпли мої губи.
— Цієї ночі візьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарі січових стрільців. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, — реготнув Афоня. — Ти, бачу, злякався, начебто я посилаю тебе когось убити.
Я спохопився із-за стола.
Мене прошило громом; темна кров залила мені душу… не кров то була — сором і ганьба… і гнів; я ухопив Афоню за петельки, аж тріснула на грудях гімнастьорка. Я і сам не пам'ятаю, як це умить сталося… як умить вибухнув криком застиглий дотепер світ. А сонце розкололося на скалки.
Усякого… усякого можна було очікувати від біснуватого Пиндилика, але такого підленького… Чи є велика різниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собі? Мені стрельнуло до голови, що всі вони — Афоня, Хмура Настя, Чобіт усі, оті підглядачі й підслуховувачі, котрі «сигналізували» до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосінь кожне моє слово, щоб обкласти мене «гріхом», компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, їм, очевидно з самого початку не сподобалися мої уроки в школі й членством у партії замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом із гачком…
Чи я один?
Я згадував, що на стрілецькому цвинтарі в Страдчій долині я бачив… Господи, я бачив три зруйновані могилки, три бетонні хрестики, потрощені, біліли, як кістки, в бур'яні. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин… і хтось таки повис, як вішальник, у парторговій петлі. Хто б то міг бути: котрийсь з учителів, агроном, зоотехнічка, завідуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи… А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собі самого себе?