— Слухайте ви, мерзотнику! — кричав я, захлинаючись гнівом і жалем за самого себе — до чого я докотився. — Як ви наважились подумати, що я здатний заради… — ні, я не крикнув «заради твоєї гімняної партії», я просто проковтнув кілька лютих слів… проковтнув розпечене каміння — і удавився ним. Боже, яка лавина збурених слів клекотала в мені, каміння тріскалось у мені, вибухало — не одного Пиндилика можна було ним окаменувати.
Афоня, позеленілий, ураз спотілий, ніби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, відскочив від мене. В руці блимнув чорним оком револьвер.
— Не руш, падло! — тулився він до стіни, цілячись у мене з револьвера. — Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравівся мій жарт. Да, це була шутка, падло, — шипів він, і я здогадався, що Пиндилик готував собі виправдання, коли б у районі чи в області хтось там про людське око поцікавився б дивним «партійним дорученням», яке він давав молодому комуністові. — Як же я тебе, сука, інакше міг вивести на чисту воду? Заболіло серденько за могилками бандитів, які продали Україну білополякам. Я зірвав з тебе маску…
Я, немов сліпий, рушив навмання до дверей; Коржеві, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрілив у стелю.
Увечері в котеджі Голови відбувалася друга дія трагікомедії, в якій головним персонажем знову був я, тільки на цей раз я відмовчувався; безнадійно було щось пояснювати Хмурій Насті й Чоботові; та вони, зрештою, мені й слова не давали, у них теж було припасене на мене досьє і свої претензії, я був скрізь винен — вдома, в школі, поміж людьми. На думку Хмурої Насті, я скомпроментував чесну родину сільських трударів своїми націоналістичними поглядами, підвів «під монастир» заслуженого комуніста — Ольжиного батька, який поклав життя на піднесення сільського господарства і торік використав у районі свій авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партії. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в її радянську родину проник, немов змій-полоз, залюбивши в себе бідну Ольгу, якій підступно зробив дитину, прихований бандерівець, один із тих, які колись замордували її тата. Бачите, люди добрі, він мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, інваліда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрівняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерівців. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та ті могилки всі до однієї треба зрівняти, як це зробили у Львові — пустили бульдозер і фертик. На радянській землі навіть сліду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собі револьвер і стрілив угору, щоб бандита відстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насіння, в партію пхається! Та мітлою залізною не те що з партії, а й також зі школи треба вимести. Ми не можемо довірити виховувати радянську дітвору людині з ворожим світоглядом. Це стосується також виховання власної дитини, моєї внучки. Що виросте з Настки при такому батькові? Я не можу стояти осторонь, коли калічать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирішили: хай Ключар забирається з нашої хати до дітьчої мами. Негайно. Так буде краще для усіх нас.
Ось такий приблизно монолог виспівала моя теща — і це був вирок, який не підлягав оскарженню; у цій родині, як уже було сказано, жодне Настунине слово не підлягало сумніву, і я, зрозуміла річ, зібрав свої манатки. Мене тільки заболіло, що Ольга й не пробувала заперечити мамі, адже стара одним махом руйнувала її родину, віднімала від дитини батька, від Ольги — чоловіка. Я особисто не уявляв, як буду жити у своєї матері без Ольги й без малої Настусі.
— Якщо мене проганяють… та я і так пішов би звідси геть… але й ти теж збирайся з дитиною. Жити маємо де. Не можемо ми одне без одного, — тільки й сказав я того вечора Ользі. Вона сиділа на стільці під стіною як чужа, закаменіла, поклавши в поділ руки; її немовби не стосувалося судилище, яке вчинили її родичі наді мною; її мовби не цікавила власна доля. У короткому квітчастому халатику, з-під якого виглядали коліна, боса, у біленькій простій хустинці, якою перев'язала волосся, Ольга була схожа на беззахисну дівчинку, яку хотілося приголубити й пожаліти; кожного вечора, повернувшись із стоматологічного кабінету, вона переодягалася в простеньку одежину і ставала, як я казав, «пастушкою». Теща, бувало, дорікала, що Ольга вдома одягається по-простацькому, адже, слава Богу, не треба прибіднюватися. Але Ольга знала, що я люблю її якраз у такій одежині, й з маминих дорікань злегка посміхалася. Того вечора вона теж одяглася «для мене», я це помітив, як лише-но переступив поріг, але вечір наступав на мене вороже.