Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що її прислала мама. «Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим і упокорився… щоб покаявся і все зостанеться по-старому й по-доброму». Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камінь. Ольга каменувала мене; Ольга зусібіч обмуровувала мене камінням і я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або і вдарити її… або й вдарити люто, а все ж таки далі споглядала благальне, і цим поглядом обеззброювала мене; і цим поглядом нагадувала, що вона лише велика біла риба в ріці… й пливе собі риба, куди течія її несе. «А як ти… як ти думаєш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не інакший!» — кричав я і тормосив її за плечі. Мама стали між мною і нею. «Дай собі, чоловіче, спокій», — гамували мій гнів і мій біль. «Я тебе люблю, Павле, ти це знаєш», — відповіла Ольга й більше нічого не сказала. — «То забирайся… іди до своєї мами!» — кричав я. Вона покірливо зсунулася з канапи, взулася і накинула на плечі плащ. Я поспішив відчияити їй двері… я себе стримував, щоб її не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб і моя любов жалібно не кричала в темряві; я виправдовував себе тим, що є на світі щось більше, ніж любов, я тільки того вечора не знав, як воно те «більше» називається. Честь? Принципи? Самоповага?
Я випровадив Ольгу аж на дорогу. «То що я маю відповісти мамі?» — скигліла вона в густій мокрій пітьмі. «Іди геть, Ольго», — штовхнув її в плече, й вона послушно почалапала по грязюці, схлипуючи. Я стояв на хвіртці під дощем і слухав, як вона місила грязюку, аж поки кроки її не згасли серед ночі… аж поки — це буде точніше — не згасла в мені надія, що вона повернеться… повернеться і скаже: «Я люблю тебе, Павле».
Я стояв і в думці роздирав пітьму криком: «Я люблю тебе, Ольго!» А серце моє краялося…
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
Ріка зміліла, висохла й літо, уткнувшись носом човна в поруділі ситняки, даремно хлюпало веслами на мілководді — човен не пропхнувся вперед ні на крок. Попереду починався твердий берег, і літо, звівшись в човні на ноги, з цікавістю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нічим не відрізнявся від його, літа, берегів, бо так само густо й темно зеленіли полчища дерев, і так само плавало в небі й щедро розсівало тепло сонце, і так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися і зрідка, як собаки спросоння, погаркували громи; і так само ранками сріблилися росою отави; і так само польові дороги яро, запаморочливо пахли соломою і коров'ячими кізяками. А проте… а проте, літо уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полів кваплива осінь, ще, правда, несміливо, крадькома ночами, коли літо, як розкохана жінка, безпечно спало в скирдах соломи, розвішувала свої невидимі дзвіночки, які тоненько, мов писклята в гніздах, розсівали над землею щемливу мелодію; іще мелодія була ледве чутна й схожа на сріблясте павутиння; іще її, може, почули тільки лелеки; іще стернями розлого, навальне й жарко котився літній поїзд, і били в поїзді золоті литаври й іржали весільні коні й хмільний дух молодого вина й молодого хліба розливався навколо і п'янив світ, а безжурні співи летіли попереду поїзда й устеляли собою дороги, й цілому світові ще здавалося, що цього року не буде ні осені, ні тим більше — зими; надвечір'ями однак, коли улягався хмільний вітер і пригасало в рожевому попелі сонце, а довгі тіні накривали собою денну метушню, літо чуло в собі, як чує у собі музику скрипка, до якої ще не доторкнувся смичок, ще несміливе, далеке, але вже сумовите ячання осінніх дзвіночків.
І літо, стоячи на рівних ногах у своєму човні й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю пані-осені, що починалася десь там на горбах під буковим лісом; десь там осінь уже їздила білими піщаними дорогами: скрипів у тиші дерев'яний її віз, осінь погейкувала на волів… а воли проте не поспішали. Кожна пора в році має свій час, свою музику й свій ритм.