Очевидно, ми усього й не знаємо, нема правдивої інформації, про нищення української культурної спадщини газети не пишуть. Письменники мовчать. Один Олесь Гончар спробував у своєму «Соборі» вдарити на сполох, що гинуть козацькі собори, що через нищення архітектурних пам'яток ниціють людські душі. І що з того? Гончара — того спелененого багаторазовими різними преміями, шанованого депутата Верховної Ради Радянського Союзу, живого, вважайте, класика української радянської літератури, прославленого автора «Прапороносців», відомого у цілому світі письменника, звинувачують в усіх смертних гріхах. Система, Майстре, нікому не дозволяє виступити в обороні української душі. Маю враження, що Система де тільки може — від столиці до найглухішого гірського села — тайно і явно тче змови проти культури… проти вас, Майстре. То невже можна їй вірити, віддавши під фальшиву її опіку Святого Духа?
Віддати на знищення, на загладу?
В душі я, звісно, був із Ключарем згідний, він говорив правду, хто-хто, а я — реставратор старовинного живопису — чи не найчастіше стикався із небажанням єфрейторів поцінувати й берегти наші старі мистецькі пам'ятки. Скільки, пам'ятаю, я мав мороки з організацією виставки нових знахідок науково-художніх експедицій в Карпатах, на Волині й на Поділлі. Мені відмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не має нічого спільного з народним мистецтвом… мотлох, сміття — це тільки декорування храмів для того, щоб засліпити блиском віруючих, затуманити їх. А коли я таки наполягав, покликаючись на росіян, які останнім часом багато роблять для популяризації у себе вдома й у світі російського іконописання, й місцеві єфрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажімо, мала завтра відкриватися, раптом із Києва з Цека прилетіла команда: «Заборонити. Не ідеалізувати, не популяризувати патріархальщину».
Ключар мав рацію: єфрейтори бояться Святого Духа, козацької та стрілецьких могил… вони бояться фрески, яку я відкрив, і є отже великий ризик вкладати в їхні долоні ключ від національних святощів. Але ж…
Але ж, дорогий мій ключнику Святого Духа, навіщо ти разом із Вербенем привіз мене зі Львова, замкнув в церкві й попросив: розкрий нам тайну цієї стіни? Я хіба відкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути її, кинути назад в небуття, вдати, що вона не існує, а якщо й існує, то нікому не потрібна? Зрештою, це залежить не від мене й не від вас, друзі мої. Я тут, прецінь, перебуваю офіційно, про мою роботу в Черчені знають у музейних закладах, у Товаристві охорони пам'яток, від них же маю фірман на право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний… хочу у це вірити, що чим більше людей будуть про Святий Дух і нашу фреску поінформовані, чим більше розголосу буде про неї — тим безпечніше вона себе почуватиме. Не одне село, як ви пропонуєте, Ключаре, буде стояти в її обороні… буде стояти Україна, ЮНЕСКО, цілий світ врешті. Не посміють… не посміють торкнутися фрески руїнницькою рукою.
На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, він таки не мав до єфрейторів довір'я, з вигляду лагідний, податливий, восковий гейби, а насправді ж у глибинах своїх, у ядрі був горіхом твердим; і отже кожен з нас залишався на своїх позиціях.
Павло ходив колами по хаті до опівночі, хмурився, курив, а інколи ми клали на стіл півлітрівку, краяли солонину й хліб — й тоді не ятрилася поміж нами суперечка, ні, ми обидва, розм'якшені чаркою, залишали «свою» фреску спокійно ночувати в церкві, приглядалися зблизька до самих себе: хто ми, звідки прийшли до Святого Духа. Це були оповіді, схожі на новели; це були Павлові вірші; це було братання душ, якщо говорити високим штилем, а простіше… а простіше — зійшлися на Кам'яному полі двоє краянів і журяться, як теє поле виорати й засіяти, як із того поля каміння повизбирати.
Й що на тому полі, на Кам'яному, вродить?
Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралізована Олена… прислуховувалася й одразу ставала на Ключарів бік, жалкуючи, що ноги їй не служать, вона день і ніч вартувала б Святого Духа й те козацьке мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, являєте світові. Так примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопів і помовчував, на нього це не було схоже, я однак відчував, що він мій союзник, останніми днями Вербень ні на годину не залишав мене в церкві самого; я робив свою роботу, він — свою: безліч разів фотографував фреску у різних ракурсах панорамно, загалом і кожну деталь окремо, потім, відклавши фотоапарат, брав свій альбом і звичайну кулькову ручку — його рисунок, мені так здавалося, був точнішим, ніж фотографія, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму (на фотографії вони виходили невиразними, розмитими і темними).