Коли б мене не побито біля силосних ям, то, мабуть, я так би й поїхав додому до Львова, не розгледівши зблизька душу опільського села; звичайно, я знав, чи, принаймні, здогадувався, що в Черчені після спроби зняти хрест із Святого Духа існує змова проти влади; це було мовчазне коло поруки, ніким напевне не організоване, стихійне, як зцементована морозом крига, і моя особа потрапила в це коло цілком випадково: я був робітником біля стіни в церкві Святого Духа й тільки; я так себе вважав; виявилося однак, що люди в Черчені мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримів завмерло посеред старого цвинтаря, під моєю рукою оживав, я повертав йому живе життя, і не випадково хтось («А ми, мой, знаємо, здогадуємось, хто ховається під маскою „хтося“, хто тих молодиків у панчохах на лиці на вас, професоре, наслав») замахнувся на моє здоров'я, а може й на життя.
Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; одні приходили голіруч, мовчки зітхаючи і мовчки похитуючи головами; другі приходили з пекучої жіночої цікавості, з нещирого співчуття; треті навідувались з плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика на юшку; інший дарував склянку сухих грибів; хто вигрібав на стіл ружне зілля, корінці, котрі начебто мали в собі цілющу властивість полікувати мої болі; а ще інші вишіптували молитви; діти приносили квіти.
Одні приходили славно-явно, на нікого не зважаючи й ні від кого не криючись; другі просковзували, як тіні, непомітно, боязко озираючись, чи випадково десь за тином не причаївся сексот: були такі що закрадалися городами, а ще інші, найбільш обережні, очікували ночі.
Скажу по правді; паломництво сільське не було для мене приємним, я не хотів у людських очах виглядати мучеником у терновому вінку, і Павло Ключар із своєю мамою як могли оберігали мене, як це не дивно, від людської вдячності, чи то похвали, чи то й запізнілого каяття. «Так, може, і каяття, — говорив Павло Ключар, — бо ми повинні були пильніше вас стерегти, професоре. Але й ви свої гроші варті, забули-сьте, що крім ангелів ясних, існують дияволи, що вас підстерігали».
Старий мій учитель, іронічний і завжди колючий Петро Степанович Грицай начебто й кепкував із незвичної моєї сільської популярності й водночас посмикував свого короткого рудуватого вуса від хвилювання… він завжди смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистіли сльози, а голос тремтів деренчливе.
— То я так посміхаюся…із заздрості, — казав, беручи в свої долоні мої забинтовані руки. — Мабуть, на всій Україні не знайдеться сьогодні щасливішого від тебе мистця. Хто нині може похвалитися аж такою любов'ю, чи шаною, чи дякою від тих людей, які працюють у полі, окрім тебе. Я собі думаю, що в плесканці сира, в яєчку, в горняткові сметани чи й лише в зітханні людей, що приходять тебе відвідати, є правди, щирості й слави мистецької більше, ніж часом у рецензіях-похвалах. Ти зі мною згідний, Василю?
Аж за днів три після нападу навідався до мене голова сільради Митро Цимусь з дільничним Яциною; міліцейський лейтенант розклав на дубовому столі свої манускрипти й заходжувався списувати протокол; він так і сказав: «Будемо з вас списувати протокол».
— То пишіть. Чого тільки так пізно? — поцікавився я з-під сувоїв бинтів, — Невже влада раніше… ще два дні тому не знала, що на мене напали бандити?
— Воно то… звичайно… чули-сьмо… баби переказували сеє-теє, але… — крехтав і заїкався Митро Цимусь, — але того… офіційної заяви, як належиться, від вас не надходило. Так, не було заяви, — врешті голова відбрехався. І при цьому сивий потайний голова сільради червонів.
— Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очікували на мою заяву? — спитав я дільничого. — А я завжди був упевнений: моя міліція мене береже. І міркую: не з любові лише береже, Бог із нею, з любов'ю. Зобов'язана по службі це робити.
— Багато вас, — буркнув, як із діжки, Яцина. Обличчя мав червоне, набубнявіле, очі визирали з-під волохатих брів, як слимаки: певно, й на цей раз дільничний перехилив не одну чарку.
— Нас справді багато й усі ми платимо податки, в тому числі на утримання міліції. — Я навіщось вступив у суперечку. Мене дратував міліціонер і сільський голова, я хотів взагалі їх здихатись, бо навіщо мені їхні прохмелені протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий обов'язок.
— Вам у Рогач потрібно, щоб зняти в лікарні синяки на випадок суду, — сказав Яцина.
— З ким маю судитися? — обірвав я лейтенанта. — Нападників, напевне, не знайдуть.
— Маєте рацію, — радо підтакнув Яцина. — Шукай пана в чорному капелюсі. Діло, видать, тьомноє…