— Хіба то гріх бути патріоткою, — насупила свої пшеничні брови Наталена. — Усім дозволяється бути патріотом, усім… росіянам, грузинам, полякам, так? А нам ні… ми відразу стаємо націоналістами, як тільки-но починається розмова про патріотизм. Чи не так?
Я не був готовий до «таких» розмов, та й, правду кажучи, боявся їх. Львів іще пам'ятав, як з інститутів та з університету після вбивства Ярослава Галана виключали студентів якраз за патріотизм.
— Ти як тут опинилася? — змінив я тему. — Певно, пишеш вірші, як усі філологи і як усі дівчата, й шукаєш у самотинному блуканні настрою, натхнення?
— Ні, — заперечила, мотнувши головою. — Не вгадав! Не пищу я віршів, в поети йти не збираюся. Буду скромним учителем укрмови та літератури десь у Кіпчакських степах. А тут, — кивнула на каплицю, — шукаю таємниць.
— Які тут таємниці, — стиснув я плечима. — Стара каплиця… у ній, напевно, якийсь склад.
— І ти після цих слів збираєшся стати художником, — зміряла мене зневажливим поглядом. Сині очі аж потемніли. — Мазило ти нещасний, ось ти хто. Хіба не відчуваєш, що тут навколо пахне старовиною?
— Ні, не відчуваю, — оглянувся я байдуже. — Пахне сухим сонячним днем раннього літа.
— Бо ти не знаєш, що каплиця була двірською молільнею одного старого шляхтича. Він мав доньку, Зосю, яка влюбилася в простого хлопця, який служив у шляхтича конюхом, — наступала на мене Наталена.
— Банальна історія, — відмахнувся я недбало. — Розрахована на ліричних панночок. Як ось на тебе. Я можу навіть розповісти, чим закінчилося кохання шляхтянки й конюха: старий панисько відіслав хлопця у чужі краї, а доньку віддав за родовитого шляхтича. Таке колись траплялося.
— А ось і не так, — сказала Наталена, жбурнувши під кущ свої танкетки. — Старий шляхтич після довгих умовлянь, розсердившись, замкнув доньку та її коханого у цій каплиці: кохайтеся, моліться і кайтеся. «Якщо покаєшся, Зосю, і від хлопа відречешся, то прощу… А лотра твого помилую, хай йде у світи. Тільки спершу зречися його». Так переповідає легенда. Ти не чув?
— Ні, — признався я щиро. — Казками не цікавлюся.
— Може, це й справді виглядало б на казку, якби одного разу, уже в наш радянський час, не відкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два скелети, що лежали обнявшись. Очевидно, в каплиці давно не правилось. Ніхто й тепер не посмів зробити з неї склад, як це у наш просвічений час прийнято. Хоч… розповідають, що начебто один заповзятий атеїст таки наважився загосподарювати приміщення. Навіть придбав на двері новий замок. Але нічого з того не вийшло.
— Завадила нечиста сила? — пожартував я.
— Якраз сила була чиста й ясна, — сказала Наталена. — Якось у неділю, отак серед білої днини, проходячи мимо цієї каплиці, той атеїст та ще з ним товариші почули, що в каплиці співають… співали хлопець й дівчина… співали щось дуже щемливе й солодке. Слів ніхто не розібрав, але мелодія була прониклива, особливо ніжно вилунювався із цих старих стін дівочий голос.
— Той атеїст, певно, і його приятелі були напідпитку, — я глузував далі.
— Може й були напідпитку, — відповіла Наталена. — Та тільки опісля ніхто каплицю не рухає. Повісили новий замок, а ключ жбурнули в кущі.
— А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб відчинити двері?
— Я приходжу, щоб почути, як вони… ота шляхтянка й конюх співають.
— Ти віриш, що так воно діялося насправді? — дивувався я.
— Якщо й не діялося… — замислилося дівча. — Якщо й не діялося, але мені однаково цікаво. Я буду вчителем, розумієш. А вчитель мусить знати безліч тайн, щоб зачарувати учнів. А крім того… а крім того, мені самій не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зіткана з тайн? — зазирнула мені у вічі.
— Які тайни, — зітхнув я роблено. — Господи, які тайни: сукенка просвічується, а там ліфчик і трусики… і уже цілий світ.
— Багато ти розумієш, — помахала на мене пальцем, — якби лише ліфчик і трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жінок від сотворения світу. Таки сидить у нас тайна тайн.
— І хай собі сидить, — я несподівано почервонів. — Мені то що?
— Ет, не говори так, — вона присіла біля мене й обійняла руками голі коліна. — Я ось знаю, що тобі хочеться мене поцілувати.
Я спалахнув; у мене справді блиснула грішна думка поцілувати її підпухлі, свіжі, як вишні, губи; спокуслива думка бозна-звідки надлетіла або й зродилася сієї ж таки хвилини, коли я зненацька… раптом… раптом відкрив, що на світі нема до біса кращої дівчини від цієї Наталени, що я її люблю, і мені стало страшно, що вона зараз підніметься і зникне поміж кущами.