— Що хочете, я у внутрішніх військах служив. А в Западній що тоді діялося… настоящая гражданська війна. Хіба знаєш, хто і звідки у тебе стрілить? Наш комвзвода, бувало, перед початком операції вишикує нас і каже: «Ви, братці, не очень с мєстнимі панькайтесь. Всі вони приховані враги!» І мав він, певно, рацію, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний — грудь в орденах, бо стрілила йому в груди, в ордени, рахуйте, дівчина, що вибігла з хати. Ми ту дівчину буквально посікли автоматами. А може, й не посікли? Може, вона жива і стала вашою жінкою? — Він засміявся з свого невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки він знову не обізвався:
— Минулося, слава Богу, коли брат брата… — і пішов із своїми рубанками й пилками до виходу.
Я дивився йому услід, кремезному, у потертій фуфайці й кирзових чоботях, і згадав котрусь із чергових облав у Горопахах, коли поза нашим городом, унизу над Унявкою-річкою у вільшняку удосвіта спалахнула перестрілка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також вибухи гранат. Очевидно, бандерівська боївка, заскочена зненацька в селі, спробувала прорватися боєм крізь обруч облави, це їй, однак, не вдалося, енкаведисти, очевидно, були поінформовані про можливі бандерівські стежки, засідка у вільшняку стояла кріпко, і боївкарі, хто не впав від кинджального вогню, городами повернули в село.
Попри нашу хату на вулицю протупотіло двоє чи троє втікачів; бренькали за ними кулі, дірявлячи нам ворота і криничне цямриння, а сусідська стодола спалахнула від запальних куль; пожежа аж заревла, застогнала від ненажерливої своєї радості і жбурнула жменю іскор на Тодорову, на сусідську стайню. Мама мої закричали й вхопили навіщось верету, мовби цією веретою можна було погасити, прикрити пожежу (і заволали, заскигліли наші сусіди високими голосами аж попід небо, за ними заревла худібка і страшно, дико затрубів Тодорів кінь);
мама справді готувалися гасити веретою вогонь на своїй стрісі, бо кинули верету в цебер з водою і вхопилися в сінях за драбину. Споконвіку мокрими веретами солом'яне село рятувалося від сусідського близького вогню, і мама про це пам'ятали… мама про це пам'ятали, одначе того ранку не встигли й відчинити двері, як у сіни увірвалося троє задиханих солдатів, один із них, тонкий, високий, як мотовило, з перекошеним, злим обличчям, із наготовленим до стрілу автоматом, без шапки, руде мокре волосся спадало йому на лоб, і він тим своїм рудим волоссям раз по раз струшував, а маму… ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як сніпок, у кут і кричав, здавалося мені, гучніше від гоготіння близької пожежі:
— Де ти, курво бандерівська, сховала бандитів! — Пальці його на маминій шиї судорожно тремтіли… пальці його впивалися своєю силою і владою, їм хотілося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. — Ми бачили, як сюди-но через твоє подвір'я, блядь твою, побігло двоє.
Рудий енкаведист був безтямний у своїй злості, і йому, мені так здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, і його ніхто не спитає про смерть якоїсь жінки, смерті списували без особливих ускладнень, це я вже встиг зрозуміти, і, мабуть, це розуміння додало мені сили й відваги, бо я кинувся на рудого, на його автомат, на його білі очі, на його запалену ненависть, і крикнув, що моя мама чесна вдовиця, він, солдатюга, не має права по-брудному її обзивати… наш тато загинув на фронті.
Рудий солдат не відповів мені, не встиг щось заперечити, не посмів не повірити, видно, в моєму відчайдушному лементі було так багато щирої правди, що солдат лише кліпав рудими своїми віями і… притиснув мене по-батьківському до свого плеча і, не оглядаючись на маму, стенув плечима, шо й тут, у бандерівському селі, є вдовиці фронтовиків, і покликавши другого бійця, що нишпорив у хаті, вибіг за поріг. Крізь відчинені двері я бачив, як він перемахнув наш перелаз… ні, не перемахнув, не перескочив, звідкись, певно, із-за церковної огради, обступлений зусібіч бандерівець, бачачи свою погибель, відстрілювався направо й наліво, і, певно, відстрілювався він з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так тріскуче, як із автомата, а в перерві поміж стрілами бандерівець викрикував, що москаль не візьме… не візьме… не візьме його живим!
Рудий солдат, як зломаний надвоє, упав на нашому перелазі, він був іще живий, іще силкувався встати, мама мої помітили його посмикування і кинулись до нього, а бандерівський кулемет ударив знову — ми з мамою лежали посеред подвір'я на спориші, а рудий солдат, розстріляний, мабуть, утретє або й учетверте, ніяк не хотів умирати, він люто, клято лаявся, аж поки смерть над ним не змилосердилася.