— Пахне і грає, — говорив мрійливо Петро Степанович. — Ти чуєш, як за цими вербами грають і грають сопілки, що їх скручують напровесні з вербової кори, коли гілка лише обливається соком і кора на ній зелена і м'яка. Ти сам-бо, майстре, не чуєш, як грають вербові сопілки?
Ви чули колись, як грають вербові сопілки? Тільки вони, сопілки, мають низький тужний голос, на них ніхто в селі не вивівкує, це було протиприродне, сопілка з вербової кори знала тільки низькі нути, котрі висотувалися, здавалось, з самої землі, з соків, із кореня… сопілка, зрештою, сама пахла землею і соком, вона була терпка на смак… на все життя залишився на губах її терпкий смак.
…Однак до полотна, до мольберта й до пензлів було мені іще далеко, того осіннього ранку я сповняв звичну сільську роботу — обходив нашу корову, згребло й щітка мовби аж приросли до моїх рук, і за простою цією роботою, запаморочений стаєнним духом, заспокоєний, я геть чисто забув про облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвіниці дзвін; церковна ограда була недалеко від нашого подвір'я навскіс через дорогу, і дзвін влетів до стайні, як переполошений кінь.
Колись на нашій дзвіниці висіло, мабуть, з десяток дзвонів — малих, середніх і один величезний, басовитий, на крисах якого було відлито його ім'я — Гавриїл, але в сорок третьому німці забрали їх на переплавку, на патрони, лишився тільки один менше середнього з дзявкотливим неприємним голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарів і на цьому одному вмів дзвонити по-різному: коли хтось в селі помирав, то дзвін відбамкував печально, сумовито, на Службу Божу в неділю кликав людей до церкви урочисто, сказати б, весело, а на пожежу вигавкував дрібно, квапно, аж захлинався.
Останнім часом, дарма що від запальних куль пожежі в селі траплялися дуже часто, Гриць Боднарів на сполох не кликав, бо ніхто, зрештою, гасити пожежу не поспішав.
Не було дозволено…
Сьогоднішнє бамкання не було схоже ні на «вмерше», ні на «пожежне», як казав Гриць, на дзвіниці орудував хтось недосвідчений, бо дзвін теленькав то поспішно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався від бігу, то цілу хвилину або й дві перечікував і перепочивав, щоб знову панічно залементувати.
Одинокий наш дзвін на дзвіниці справді мовби викрикував «рятуйте» та «рятуйте», й мені зробилося страшно від того, що дзвін заговорив до мене по-людському, що я зрозумів його лемент, і в цю мить, у мить мого найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.
Я вибіг на поріг.
Білі тумани або ж були розполошені нагальним дзвоном, чи роздерті пострілами, бо порозліталися тумани на клапті, і я мимоволі подумав, що сьогоднішній туман не був схожий ні на хмару, ні на море, як це мені раніше здавалося, просто нині вдосвіта позліталися в Горопахи зграї білих гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися, і нема їх жодного… лише пір'я поміж стодолами у садах розсипалося тут і там… і село лежало беззахисне, чорне, голе у своїй осінній непривітності.
Над селом за нашою стодолою вийшло бліде, як вівсяний корж, сонце.
А дзвін теленькав і теленькав.
А кулемети далі грали, і я вже здогадувався, що стріляли по дзвіниці, по дзвонові, по дзвонареві, і дзвонарем там був Михась Юрчишин, сусідський підліток, старший від мене на три роки; його мама Катерина кричала на цілий світ: «Михаську, ти здурів?! Перестань-но дзвонити! Ти що… ти що, не чуєш, що по тобі стріляють?!»
Вона бігла на дзвіницю рятувати сина, який бозна-чого… чи з непевності тривожної, чи з гарячки, чи з якоїсь потаємної, тільки йому відомої причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько, звісно, материного крику не чув і не чув кулеметних черг, що влітали, як шуліки, крізь прорізи вікон й подеколи навіть подзьобували дзвін (і дзвін злякано зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тільки лементом дзвона, тільки слово, крик «Рятуйтесь!» вкладав він у цей лемент, він сам себе не пам'ятав, він уже теж був дзвоном і металевим тривожним його лементом… був, аж поки куля не зачепила плече, й рука вмить охляла, випустивши шнурок.
Тим часом крутими сходами стугоніли на верхотуру енкаведисти, за ними летіла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськові руки, а Катерина його обороняла… обороняла й все запитувала: