Я був егоїстом, так?
Проте я був таким, і хай люди в Черчені, які послали мене до Бережана з важливою потребою, вибачають мій егоїзм… бо хіба люди знали мене до кінця? І хіба я знаю самого себе?
Жінка, проте, не дала мені змоги забудькувато переступити поріг і очманіло, як уві сні, піти сходами униз на вулицю до свого полатаного «Москвича»; вона вийшла із-за ширми вже одягнутою, в голубій сукенці і білих босоніжках, проте одежа, як мені здавалося, не приглушувала, не гасила сіяння, що випромінювалося з неї (а чи я не фантазую, може, її сіяння лише жило в моїй душі?); жінка раптом підморгнула мені по-змовницькому, цілком по-батярському (і водночас — дуже по-жіночому), обійшла колом кілька разів художника, що далі сидів перед мольбертом, встромивши зір кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечі, в глибинах відкривалися йому інші світи і він прагнув їх пізнати; жінка то зовсім зблизька, то здалека, майже від самого порога, де я сидів, приглядалася до полотна на мольберті.
— Невже, Василику, сьогодні я інша, не така, яка була вчора? — запитувала художника, торкнувши його за плече і показуючи на свій портрет, що тільки-но проявлявся на сірому заґрунтованому полотні.
— Ніби я знаю? — підвів голову художник. — Я нічого не знаю, Дарко. Я малював тебе вчора, позавчора і місяць тому… майстерня повна тобою, а я тебе розгадати не можу.
І справді, я тепер помітив, що вздовж чолової стіни на лаві, прислонені до стіни, були розставлені портрети цієї жінки… портрети більші й менші, одягнутої і зовсім оголеної, жінка на всіх портретах була начебто однакова, однаково посміхалася, однаково примружено й трохи легковажно споглядала на світ сірими очима, проте навіть я, неофіт у малярстві, рідкісний, ой дуже рідкісний гість на художніх виставках, помітив різницю: жінка на всіх полотнах була іншою, і я осягнув муку Василя Бережана, який прагнув пізнати суть цієї жінки, її душу, її тайну.
— Може, Василику, й не треба ніякої тайни розгадувати? — засміялася жінка і погладила його сивіючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). — Хай я так і залишуся тайною, га? Це навіть цікаво: жити з жінкою вісімнадцять років, виховати двох синів, часом покрикувати на неї за те, що десь там на кухні пригоріло, чи за те. що недоладно випрасувала сорочку… так, жити з жінкою, виціловувати кожну ямочку, голубити її, бачити, як вона пере брудну білизну, як хворіє, як плаче, як січе, трапляється, кулаками, розсердившись… і що тут, питаю тебе, цікавого, глибокого, непізнаного? А проте… — Вона стенула плечима, розвела руками, й не знати було, для кого її жести і мова були призначені: для мене, для Бережана, що, виявляється, був її чоловіком? Чи саму себе запитувала? Чи вона теж хотіла пізнати жіночу свою сутність?
А чи це було звичайне і нормальне жіноче кокетування? Господи, а чи це не означало: жінка просто була щаслива, що її люблять?
Іншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною, сьогодні не було часу на запитання, жінка підхопила зі стола торбину й попростувала до дверей… і вже з порога обдаючи мене вишуканими парфумами, сказала:
— Тут до тебе прийшли, Василику. — І поцокотіла обцасиками вниз по залізних сходах. Художник оглянувся.
— Ви до мене?
Він був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим. Очі його ще були немовби невидющими, сліпими, він іще вдивлявся в просторінь і ще думав про жінку, про її сутність, яку хотів пізнати. Бережан не був ані патлатим, ані бородатим, як це прийнято серед мистецького братства, не носив він також вусів. Коротко підстрижений, у білій, розстібнутій на грудях сорочці з засуканими рукавами, був схожий скорше на хірурга, ніж на художника.
— До вас, — сказав я. — Власне, я приїхав до Петра Степановича Грицая, до вашого вчителя… приїхав, а він, як ви знаєте, сліпне. І плаче: «Що з того, що мені лише під сімдесят, я ще хлоп моцний, але що варті руки без очей».
— Так, я знаю, — нахмурився Бережан. — Я знаю… приїжджаю до нього чи не щотижня. Розумію його сльози: страшно жити в пітьмі сьогодні й завтра… і до кінця. Та ще страшніше, коли людина не може взяти в руки пензель чи скальпель. На нього чекало ще стільки роботи. — Бережан несподівано для себе розговорився, трагедія його вчителя, видно, карбувала серце; він ходив по майстерні взад і вперед, і я бачив, що він теж уже немолодий, хода його була важка, прожиті роки сідали йому на плечі і горбили вниз. — То що ви хотіли… і хто ви такий? — спам'ятався ураз, зупинився і непривітно зміряв мене поглядом. Йому, певно, було неприємно, що хтось чужий вторгся у його світ.