— Я тут ні при чому, — відповів Данило Вербень на люб'язність моєї дружини. — Я тільки у цій справі посол, мене люди послали. В мене, гадаєте, нема своєї біди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: Їдь, Даниле, до того Львова. — Він, певно, відчував мою неприязнь і, певно, відчував, що його особистість, отой гострий ніс, цупкість погляду, колюча посмішка були мені несимпатичні.
— Справді, Василику, — старий реставратор намацав мої руки і стиснув їх у своїх долонях, — чому ти не хочеш відірватися на день та поїхати на Опілля? Подивись-но на черченські мальовидла, на зламану козацьку шаблю. Це нібито мій обов'язок… черчани, щоб були здорові, бажали мені цей хрест, а може, й славу першовідкривача завдати на плечі. Вони забули, що я старий і сліпий… і під хрестом зігнуся, впаду. Тому на тебе його, той хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.
Що я міг йому відповісти? Знову повторити те, що вже говорив упертому ходакові з опільського села Черчена? Знову мав я посилатися на особисті творчі задуми? Учитель мав право передати свій хрест, свої обов'язки учневі, це повинно статися рано чи пізно, і я мушу цей хрест нести.
Звідки я міг знати, що якраз цієї миті панувала у світі ТАКА хвилина, ТАКИЙ час (він буває білим або ж чорним), коли мовлене слово здійснюється, коли слово стає каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям, щастям або ж прокляттям. Тієї хвилини доля поклала мені на плече хрест, і я поніс його на свою Голгофу… я його ніс, згорбившись, і часто падав, розкривавлюючи коліна об колюччя… і в мені, ще не відаючи того, що станеться попереду, зачинався плач по самому собі; я ще не знав, що час люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, і з нитки цієї сірої, з мотуззя кропив'яного можна буде зіткати хіба що нашийник для пса, що виє безперестанку.
Ви мене чуєте, люди?
Я довгий час, безконечні місяці не міг опам'ятатися після того, що сталося; після потопту (орда по мені потопталася всіма своїми копитами) я нічого не міг з собою зробити, я лежав у майстерні на облупленій канапі, руки й душа до нічого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на дорозі, без єдиного зеренця, і здавалося, що вже ніколи не візьму в руки пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання жити.
В душі, в нетрях її присмеркових вили собаки чи вовки, я міг годинами прислухатися до того моторошного виття, нічого на світі не існувало, навіть не існувало страху перед божевіллям.
То чи треба було слухати свого вчителя і мандрувати з Данилом Вербенем на Опілля? І не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською ницістю, я далі малював би свою Дарцю, шукаючи в ній тайни жіночої душі?
А може, це і є життя, може, це наука: треба пройти всі пекельні кола, щоб твій талант став мудрим?
Чому ж дорога до висот, до Єрусалиму на горах усипана терном?
Ні, не того самого дня, коли Вербень із Петром Степановичем Грицаєм приходили до моєї майстерні, ми поїхали до Черчена. Сталося це на третій чи на четвертий день, я запасся необхідними документами, потім сів поруч із Вербенем в його полатаний «Москвич», і ми рушили з міста; я міг, звичайно, взяли свою «Ладу», але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, міська «Лада» не звикла до сільських доріг, зате його «Москвич», як колгоспний терпеливий і покірливий кінь, який безвідмовно лізе в усякі баюри, в пісок і ніде не буксує, і нічого йому не стається, двигун працює на будь-якій рідині, яка тільки здатна горіти, а крім того, «Москвич» уміє ждати десь в улоговині на краю ліса, він собі попасає, і ніхто з випадкових людей, яких інколи повно в лісі, не відкрутить з нього ні дзеокала, ні колеса: ніхто на старе не лакомиться.
Не марно Данило Вербень прирівнював свій автомобіль до колгоспного коня, щось таки сиділо в ньому, в автомобілі, неквапне, сільське, байдуже до машинерної суєти і людських натовпів на львівських вулицях, він нікого не обганяв, усім уступав дорогу; дещо швидше «Москвич» пофуркотів за містом на рівній і чистій дорозі.
— Дуже не тисніть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, — пожартував я, помітивши, що Вербень прискорює їзду.
— Не бійтеся, — засміявся старий, блиснувши цілим рядком «срібних» зубів. — Я ж не дурно казав, що мій «Москвич», як колгоспний кінь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побіжить. Я боюся, що вам знудиться повільна дорога: Опілля і близько, і далеко.
— Що розуміємо під Опіллям: певну традицію, кілька районів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей? Я начувся від Петра Степановича… він любив оповідати про свої мандри по цьому краї. Опілля, сказати б, він аж підняв понад інші краї, нібито воно найкраще, нібито там що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: «Кожний мистець має свій рай: хто — гуцульський Космач, хто — Дземброню, хто — Седнів на Чернігівщині, а хто — степи…»