— Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свій творчий рай. Мене, однак, турбує, що всі ми, так би мовити, рядові будівники комунізму, часто нехтуючи рідною землею, шукаємо землі обітованої в Сибіру, в Казахстані… шукаємо раю в комунізмі, що колись має настати…. шукаємо на курортах, в легкій роботі й у ще легшій музиці. Як на мене, то лише рідна земля може бути раєм… раєм і пеклом водночас. — Старий замовк і посмутнів. За кермом автомобіля він не був тим іронічно-їжакуватим, яким я побачив його у своїй майстерні, його міркування, поспільне шукання раю мені сподобалися: ця людина вміла думати. Бо як просто і геніально: твря рідна земля — це водночас рай і пекло, і ти мусиш пережити, перейти всі пекельні кола, які вистраждовує твоя земля, і маєш зазнати щастя від її ж добра. Я тепер починав розуміти, чому Вербень із такою впертістю відривав мене від мольберта в майстерні, він направду не був байдужим до того, що в маленькій церковці в Черчені з-під штукатурки показалися, блиснули з передминулих віків уламки козацької шаблі; його, певно, кололи ці гострі уламки, кололи і рубали… і боліла його душа, він хотів довідатися, кому ця шабля належала і хто її зламав, бо все це діялося на його землі, на його Опіллі, а отже, це стосувалося його особисто.
Я ловив себе на думці, що, мабуть, дещо ідеалізую Вербеня, він був мені несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий німб; що говорити, ми, художники, люди настрою, і часом малюємо золотисті німби навіть тим, які заслуговують, щоб їм намалювати роги.
Потім із плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню можна було малювати німб і роги, він був різний, однаковий і постійний він був лише в ставленні до раю і пекла; я бачив його злим і добрим, мудрим і впертим у своїй прямолінійності, веселим і засмученим, але зате ніколи не бачив його байдужим.
— Я колись у дитинстві хотів кимось бути… не просто бути ксьондзом чи війтом, чи вчителем, я хотів, може, стати поетом, а може — малярем, та я, власне, твердо й не знав, ким мені хотілося бути… хлопчисько ж… але в хлопчачій моїй душі, пам'ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як дзвонить у присмерках, розсіваючись по травах, роса, що розумію, про що перемовляються поміж собою смереки, що дні бувають витончені й ніжні, як скрипки, а бувають також дні чорні, сірі чи й червоні, або ниці, або ж простромлені наскрізь вилами, і кров капає на осінні садки, — згадав Вербень про минулі свої роки й поривання. — А проте люди… ніхто й не довідався, що в мені щось сиділо… ангел, певно, сидів. Я у шість років залишився сиротою, у старшої сестри, у Катерини, бавив дітей, потім у брата Тодора пас худібку. Згодом привчили мене до сапи, до січкарні, до плуга, до коси, до роботизни щоденної… не мав я часу на признання… та й не було кому признаватися до того, що в мені сидить ангел, та й боявся комусь признаватися, щоб не реготали: «Ги-ги, в Данька Вербеня ангел сидить, а може, то не ангел, може, дідько?». Кому я мав висповідатися, що мій ангел підстерігає, як ростуть трави, і розуміє, про що розмовляють птахи, мій ангел піднімає мене понад землею, і літаємо ми в прозорій синяві, аж серце співає… а трапляється, ангел бере мене за руку й водить по ріллі, по стернях, по камінні… кров капає з душі… і болить мене душа.
А потім… ех, потім…
Згодом засмоктала мене сирітська доля, вічна робота сільська кинула мене під ноги, потопталася, а там — війна… я так і зостався з чотирма класами і одним коридором, як то говориться. Найбільше, чого я навчився, — це столярського ремесла.
— Хіба це мало: навчитися робити чесний хліб? Сіяти і орати… — сказав я, потішаючи старого.
— Ет, і ця наука стала непотрібною. Забрали мене в колгосп… і довго хліб наш насущний був гірким. — Вербень замовк, насупившись, зробився знову їжакуватим, злим, і навіть старий автомобіль, здавалося, уловив переміну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.
А мимо дороги бігли поля, ліси стояли на пагорбах, як полки, з ярів, з-поміж горбів визирали чепурні села; власне, це вже було Опілля, воно починалося десь там, де із «Станіславської цісарки» шлях розгалужувався на Тернопільщину, але помітної різниці між «звичайними» та опільськими селами і полями, чогось такого характерного, романтичного я не помітив; я був, очевидно, наївний у своєму жаданні романтичного… жадання це, певно, висотувалося з давніх оповідей про цей край Петра Степановича Грицая, і тепер мимоволі ожили в мені, заіскрилися жаринки в попелі.