Втім, може, гіркота і біль на Николайовому лиці не створені художником, різьбяр тут ні при чому, винні палії, які, очевидно, підпалили каплицю, де стояла півметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж гаком зірвали з ніші на фронтоні будинку й жбурнули у вогонь.
Я нічого не знав про страждання святого Николая, але привіз його додому, він, обгорілий, полущений, стоїть у мене в майстерні на підвіконні; я ніколи про нього не думав, не згадував і тоді, коли вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберігає подорожніх, моряків і рибалок, що ловлять рибу.
— А інколи влітку, як оце в косовицю, — продовжував свою думку Ключар, — я беру з дому верету і ночую отут у копиці, зовсім не думаючи про підступи єфрейторів. Принаймні, мені не хочеться думати.
— Не сумно вам тут… не страшно врешті? — поцікавився я. — Усе ж таки — цвинтар.
— Ні, — заперечив він кивком голови, — нема страху, навіть отого, що зветься «не по собі», теж немає. Певно, я звик до місця. Ну, а втім, який це цвинтар, коли останнього небіжчика тут поховали майже двіста років тому. При війську будучи, я служив у Пермі, на Уралі, там наша рота зчаста заступала в так званий «караул № 2»: стерегли військові склади. Навколо ж складів попри самі колючі дроти — могили й могили. Стоїш, бувало, на варті — ніч, осінь, вітер…. вітер гойдає, шелестить і поскрипує численними вінками, видзвонює усяким залізяччям на огороджених могилках, і рух такий стоїть на кладовищі, як у циганському таборі… і страх тебе бере… і стискаєш автомат у руці, аж із шийки приклада капає, здається, вода. А мерці… так уявляється тобі: мерці, піднявши вгору руки, тримаються за колючий дріт, готові його перескочити чи перекусити, тисячі їх і тисячі… і ти готовий по цих тисячах ударити з автомата.
Це був страх.
Тут же страху нема; там були тисячі уявних мерців, там було чути повів тління, сморід зів'ялого чатиння, а тут… тут тиша, спокій, недоступне для упирів чи для того, що в дуплі сидить: місце тут освячене. Втім, спробуємо переночувати тут обидва таки цієї ж ночі?
Я відмовився, і не тому відмовився, що злякався (начебто наша земля не на праху предків тримається?), а тому, що не був внутрішньо готовий до такої поночівлі.
— Ну, то вибачте, — почервонів Ключар. — Це не так просто, я розумію, ходити ночувати на цвинтар. Та й навіщо, правда?
— Чи ви самі знаєте, чому ходите сюди посеред ночі? Ну, розумію:
наглядаєте за церквою. Та, очевидно, є й інші спонуки, інша потреба.
Ключар не відповів; узяв граблі й заходився вигрібати з-поміж хрестів сіно, а я обіруч носив сіно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки… і мені котроїсь хвилини стало смішно: я приїхав зі Львова гребти на цвинтарі у Черчені сіно? Ключар чомусь зволікає відмикати церковні двері, щоб я врешті подивився, що «показується» з-під штукатурки на церковній стіні. Хоч, якщо по правді, я теж не спішив до Святого Духа, було приємно носити оберемками сіно, дихати його пахощами і… і згадувати дитинство, тата, наш оборіг, де ми, бувало, тато, мама і я, на свіжому сіні спали.
Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, діялося?
— Чого ж, — обізвався згодом Ключар, — є у мене дві спонуки. Перша, Майстре, може вам здатися трохи смішною: село має тисячі очей, стооко воно, отже, стежить за кожним, хто у ньому живе. Тепер уявіть, скільки цікавих крізь шпарини в парканах, із-за фіранок стежить за мною, коли я з веретчиною на руці дибаю у сутінках на цвинтар ночувати. Я ув тих цікавих очах начебто виростаю… є щось у мені таємниче, забобонне, бо ж не дурно ходжу ночами на цвинтар. І ця потаємність, як колись накреслене свяченою крейдою коло, лякає забобонних людей, а тверезих остерігає. Це мені на руку, я почуваю себе в більшій безпеці… це, мабуть, важливо, коли носиш ключ від Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платні й добровільні. Бачите, який я з вами відвертий. — Ключар спробував засміятися, але це йому чомусь не вдалося, сміх скривився болюче на губах і погас. Видно, Ключареві не подобалася роль потаємного дивака, якого не варто чіпати.
— Крім того, є друга спонука. Власне, вона перша і основна: я приходжу сюди вдень і вночі з потреби… з потреби вдихнути в себе віру, що не марно живу, не для того лише, щоб накосити корові на зиму та щоб продати в Рогачі кошіль ягід, хоч це теж чесна робота. Я шукаю тут зв'язку теперішнього часу з минулим. Розумієте? Я почуваюся зв'язуючою ланкою… однією рукою я тримаюся за те, що було, другою — за теперішність. Може, я беру на себе забагато, але так я думаю, і нічого з собою не можу зробити. Так я відчуваю. Ви мене розумієте? — Він обпер граблі об копичку, яку обчісував, і пішов, високий, молодий і, здавалося, осліплений від упевненості, що існує на світі для чогось вищого. Я потюпав слідом за ним і тішився, що людина знайшла себе для високого; він був стократ щасливіший од тих, що вимудровують ракети, доять корів і вибудовують атомні станції.