— Так, для мене важливо носити на шиї ключ від Святого Духа. Я, так би мовити, при народному ділі. Це теж, гадаю, є оберігання білої цвітки… тієї Шашкевичевої.
— Розумію і хвалю, — сказав Бережан. — Обтулюєте квітку долонями, дихаєте на неї теплом, бо навколо мороз. Це так потрібно.
Тільки, — зітхнув, — таким способом «білу цвітку» не порятуєш, знаю це по собі… або ж порятуєш лише тимчасово. А хто ж поворожить: скільки-но лютих зим попереду? А байдужі в кирзаках сунуть й сунуть: несть їм числа. — В його голосі сколихнувся сум: він теж журився, як зберегти дрібний білий цвіт.
— Якщо ж пробуджувати байдужих, дати їм по іскорці, по гранчику з тієї ватри, про яку ви говорили, Майстре? Я хочу вірити в пробудження. — Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути ватрі; він лише не міг уявити, яким чином я, походжаючи навколо Святого Духа, збираюся пробуджувати збайдужілих.
— Колись… ще по останній війні при вході на цей цвинтар споконвіку стояли закопані два дубові стовпи, на них — поперечка з невеликим дзвоном. Існував звичай: кожний, хто переступав ворота цвинтаря, вдаряв два-три рази у дзвін. Ніхто нині не оповість, що то означало. Таким способом сповіщали мертвих, що йдуть до них живі? А чи людина, вдаривши у дзвін, скидала з себе суєту, буденщину й входила поміж могили з чистою душею? Я, наприклад, обстоюю останню версію. Як просто й мудро будили душу: додзвонювались до неї.
На Бережанових устах блимнула гірка усмішка.
— Давно це діялося… душі були тоді доступніші й відмикалися вони на голос дзвону. А сьогодні… а сьогодні є душі, яких не розбудиш гарматою. Хто, приміром, сюди, до Святого Духа, повертає? Стариня з села? Заблуканий турист зі Львова або з Бистричан? Художник, який вишукує для своїх полотен архаїку? І ще хто?
Я йому відповів, що сюди приходить багато, навіть дуже багато з навколишніх сіл, містечок, зі Львова; це традиція давня, як ще сюди ходили на прощу. В тридцяті роки до старої традиції доточилася нова: тисячі й тисячі людей протоптували сюди стежки. Ще й тепер буває, що Черчен запруджують автомобілі… Думаєте, марно районне начальство косить оком на Страдчу долину? Вони лякаються традицій, бояться, що байдужі, не дай Бог, спам'ятаються.
І тут, Майстре, настає моя черга. Я кожного байдужого зустрічаю на тому самому місці, де були стовпи із дзвоном, і читаю їм вірші чи молитви, чи як хочете назвіть те, що пишу про Страдчу долину. В районі погрожують: «Ти, Ключаре, замовчи, це проповідь релігії, чи містики, чи й взагалі націоналізму, ти ще не нюхав Іванової хати, а таки — понюхаєш».
Я їм вірю, Майстре; це так їм легко запакувати Ключара до Йванової хати або ж до божевільні. А хто ж тоді стоятиме біля дзвона, коли мимо сунуть, як потопт, байдужі?
Та й чи в усіх воскрешають душі? Хіба кожний, хто стає на стежку, що веде у Страдчу долину, прислуховується до молитви, що я написав, чи завдає собі труду замислитись над сказаним мною? Є, є такі молоді… молоді і старі, котрі аж горбатіють від думок, начебто я завдаю їм на плечі усі ці предковічні білі хрести, а разом із хрестами завдаю також доброчинства і гріхи тих, які лежать під хрестами; завдаю, отже, пам'ять, і ще завдаю кожному на плечі церкву оцю, Святого Духа, несіть, двигайте, сходіть потом і кров'ю, падайте й підводьтеся, і йдіть, прямуйте далі з цим: тягар ваш призначений і для тих, що прийдуть після вас. Високо-бо на горах Єрусалим.
Знову й знову моє серце кервавиться від жалю — ступає на стежку, що веде до Святого Духа, ох, як багато глухих і сліпих; їх так багато, що часом я починаю сумніватися: навіщо я тут? І навіщо цим глухоманам і німакам моє слово? Й чому вони заблукали в Страдчу долину? Я колись спробував спитати їх, міських парубків і дівуль, що вони тут загубили? А вони реготали: «Ти, папаша, чудак. Що тут можна загубити чи знайти? От нудно нам на світі жити, шукаємо новизни». Нудно їм…
Я безсилий перед їхньою знудьгованістю, вони теж безсилі, і світ безсилий, бо нічим їм не може допомогти; вони, безсилі, байдужі, знудьговані, скидають свої рюкзаки поміж хрестами в тіні старої липи, роздягаються догола — вигріваються; їдять ліниво, п'ють теж ліниво, час від часу водять дівчат у корчі…
А над Святим Духом верещить магнітофон про те, що треба жити, поки живеться, і любити, поки любиться, а решта — тринь-трава. Решта — тлінь?