Хтось йому вірив, полковнику Височану? Ой, леле…
Полковник і його сотня сиділи на добрих конях, вони поїхали гострити шаблі, а нас, піших і босих, голодних і майже беззбройних, одного дня наздогнала польська корогва… наздогнала задніх, найбільш, зрозуміло, охлялих — і заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас настромлені на гастро коси й вила; ми ощетинилися хліборобським цим святим знаряддям — і шляхетські шаблі нас не досягали, а коні їхні харапудилися і вили, як пси, присідаючи на задні ноги, а за нашими плечима тим часом відчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посередині й дубовим частоколом доокруж на валах.
Трапився нам Святий Дух на нашій мученицькій дорозі.
У ті непевні часи ціле Підгір'я було забудоване чи то шляхетськими замками та замочками, чи то монастирськими стінами, чи то церковцями з частоколами навкруг, і навіть багатші кметі у селах клали міцні ґражди, обкопували їх ровами і осторожували високим парканом. Була необхідність повсякчас боронитися від татарви, від шляхоцьких взаємних наїздів, а часто й від жовнірських шайок, найманців із чужих країв, що розповзалися повсюдно, немов саранча.
Монастир Святого Духа був невеликий, чернечої братії в ньому не нараховувалося й десяти осіб, і, якщо поправді, то в мирний час по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будівничий Святого Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи частокіл у долині понад Золотою Липою. Долина-бо і є долиною. Чи не краще було класти стіни ген-ген на тих горбах? Святий Дух із доброю залогою став би неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозі, та й ще при броді через Золоту Липу, думав про доступність, мовляв, ось я, Святий Дух при дорозі й при броді стою для кожного, хто потрібує оборони… і не треба вам, страдники, бігти аж на горби, бо поки добіжите, то впадете від кулі, від татарської стріли або ж наздожене вас аркан. А Святий Дух поруч, забіжи в його ворота, бери зброю і стань коло стрільниці на заборолі: бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.
Ми боронилися за частоколом Святого Духа три тижні; регіментарем над нами став тутешній ігумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув ратного досвіду на бойовиськах, бо вмів розставити людей при стрільницях з луками і мушкетами, а якщо жовнірство лізло на частокіл драбинами, то ігумен мав під рукою ватаги з тими ж страшними косами, що вистромлювалися з-поміж зубів частоколу; і вмів отець Данило дати лад численному жіноцтву з дітиськами, що насоталося на дворищі Святого Духа, як бджіл у борті.
Одним тільки не міг зарадити обложеним ігумен Данило: не міг їх нагодувати. Кілька десятків коней, припасене в монастирі збіжжя — усе було з'їджено ще першого тижня… і тяжко було слухати, як вдень і вночі, спросоння навіть, плакали діти й випрошували в матерів хлібця… хліба… хліба скибочку… шкуриночку… або ж яблучко, мамо, або ж брукви… а безпомічні матері, висхлі, як скіпки, обвуглені голодом і журбою, ломили від розпуки руки й божеволіли від жалю; і божевільне хапали отця Данила за поли ряси, підперезаної жовнірським із шаблею пасом, і просили рятунку своїм дітям.
Чим він міг їм допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевіривши варту, він у своїй келії жбурляв пас із шаблею в кут і до ранку лежав перед іконою Спаса, вимолюючи в нього ласки для обложених. Молитва не допомагала, шляхта-бо не знімала облоги, а ігумен Данило не вмів творити чуда, як Христос, який нагодував одним хлібом гурти голодних.
Коли діти і жінки до решти знемогли, змертвіли від голоду — божевільно рвалися до воріт, щоб відчинити їх, бо за ворітьми мусить знайтися щось їстівне: якась падалиця, колосочок, корінець, бруква на полі, жолудь у лісі. І це головне: знайти щось їстівне, якусь бодай жменьку, голод страшніший від жовніра, що чатує за частоколом. І тих жінок треба було проганяти від воріт, в'язати їх, чим попало, й отверезувати: спам'ятайтеся.
Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали їм діти? Так тривало до того дня, поки з-поміж жіноцтва й дітвори, що від дощу й осіннього холоду тулилися в церкві, як вівці в кошарі, вийшла висока й суха жінка в білій намітці й у чорній одежі. Наш Бережан, очевидно, помітив її в гуртах ще раніше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думці, що не має з собою полотна і фарб, ця жінка навдивовиж видалася йому знайомою: вона була в нього в гостях у майстерні у Львові? Він її бачив десь на вулиці? Йому снилися оці запалі в ямах, залиті ущерть болем очі? Він уже колись пробував намалювати гіркоту в кутиках потрісканих, наче вогнем обпалених губ, оті дві зморшки, що краяли її лице, як шабельні рубці рани? І він уже колись пробував малювати її молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому не вдавалося, сивизна — це не лише пасмо волосся з-під намітки, це внутрішній стан, це ціла посивіла душа… сивіли в неї очі, обличчя, руки, навіть кожний її рух був сивим.