Серед інших «Справ» лежала в сейфі і моя папка, Подолюк якось спробував мені її показати, мені було б неприємно читати про себе доноси начальству, що мене, приміром, чекісти витягли зі схрону десь там під Коломиєю. «Поміг йому Бог не зазнати сибірської висилки, а шкода… шкода, товариші, бо вовка завжди до лісу тягне, його, Бережана, хлібом не годуй, а дай реставрувати ікони — патріархальним душком од нього тхне».
Невелика також була радість читати вирізку — газетну рецензію, в якій професор Дудак — «демократичний» сталініст, як він себе називає, розмазує маслом і медом мою картину «Львів із Високого Замку», на якій багато димарів, багато диму, багато дахів, багато антен — прикмет соціалістичного міста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну ніч), і навпаки — майже перекреслює мою серію «Львівські середньовічні подвір'я», що складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повітря і багато тісняви, облуплених стін, заґратованих пивничних віконець.
І ще в колекції Подолюка вилежувалися рапорти стукачів, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посміхнувся пам'ятникові Леніна, не запальне й не щиро плескав у долоні при партійній потребі.
Там, у сейфі з австрійським орлом на дверцях, були зібрані й замкнуті на секретний замок усі наші гріхи й прогрішення, добрі наші справи й можливі політичні помилки, покаяння та очікування вироків.
Над синіми папками «Справ», над нашими долями сидів, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидів і цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху.
Отож на моє гаряче казання в обороні картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагідну посмішку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив:
— Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час і народ, і ми, і ви разом із нами, з партією, бо ви — теж партія, збере мазанину Завади і спалить на попіл… спалить, здоб не каламутити чисті душі радянських людей. Так буде… — І він знову посміхнувся й неквапно оглянув притихлий зал.
І ніхто з нас навіть не пискнув на знак протесту.
І ніхто з нас не пішов геть, ніхто… І я в тому числі; я чи не найбільше злякався своєї хоробрості, що виглядала у як каменем придавленій тиші хлоп'ячим донкіхотством.
Ми сиділи, зігнувшись у три погибелі, і свердлили очима підлогу.
Він просто зневажав нас.
Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумів, і не прагнув приголомшити когось знанням східної поезії; Тагорову молитву до Бога, щоб увільнив нас, грішних, від страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребі й без потреби заради спорту нагадувати нам постійний обов'язок боятися.
Обов'язком мистця є боятися?
Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то вліво («Лєвой, лєвой, лєвой!!!»), а часом ремінною вуздечкою бив нас по очах, і душа наша сліпла.
Уявляєте осліпленого мистця, котрий малює радощі «соціалістичних перетворень»?
Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекіт трудового дня?
Кожний з нас як умів відганяв від себе страх, віддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що ніхто відверто не признавався, що певний пласт його творчості — це старосвітські замовляння від страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролі низького рудолисого вождя з борідкою клинцем, який бігав по сцені, заклавши руки в кишені камізельки, й виспівував, що «є такая партія»; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, які (нібито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах міста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових містах, мов на глум, лише по дві-три години подавали людям воду.
Але тихо — ш-ша…
Труднощі на те і є, щоб їх переборювати і йти вперед до світлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть із кляпом у роті, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
Пс-с-с…
Інколи, коли ми випадково збиралися в пивничці «Лис Микита» й попивали каву з коньяком, до нас підступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рідко бував тверезим, а, будучи п'яним, сміливо кожному з нас виговорював ув очі, хто є хто, розпанахував наші виразки і смороди, наші страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе і цілком направду, поклавши палець на губи, просив нічого «такого» при ньому не говорити, бо тоді він змушений буде донести… так, змушений, бо інакше донесе хтось інший.