— Облиште, Василю Васильовичу, — запротестував Адась. — Ми з вами вже вияснили, що він не кохається в мистецтві, що він тільки начальник над усіма нами. І наді мною в тому числі. — Хлопець задивився у вікно, в темряву. Вечір, як повеневий розлив, плив вулицями, площами і скверами. Немов бакени на великій ріці, засвічувалися вікна будинків. Очевидно, жилося Адасеві вдома не вельми затишно, якщо він має батька лише за начальника. — Тепер настала пора уточнити й переконатися, як мій папаня шанує, просто-таки падає на коліна перед майстрами тутешнього живопису. — В Адасевих очах майнула мстлива тінь. Послушник чи монах буддійського монастиря, виявляється, міг бути огніваним, злим. Рідка його борідка дрібно тремтіла. — Як бачите, на стінах нашої хати нема ні однієї львівської картини. Папаня нічого не вішає з принципу: а раптом котрийсь із живих майстрів вструже щось… викине політичного коника. Ну, скажімо, назве козу дідьком. Розумієте? Тому всі підлабузницькі приношення папаня складає в буцигарні. — І він розмашисте розсунув вузькі двері, що визгнули на роликах. — Бачите? Папаня сміється… при мені сміється, очевидно, для того, щоб я пам'ятав: і мої твори колись якийсь начальник від мистецтва замкне до буцигарні або ж викине до пивниці щурам на сніданки, бо вони «не затверджені згори», бо вони «не перевірені часом», бо «народу потрібні картини без формалістських витребеньок», бо «націоналізм повсякчас переодягається, міняє обличчя і шкіру». — Хлопець аж задихнувся, коли поспішно, навально вигукував почуті, певно, від батька «мистецтвознавчі оцінки». — То отож-бо мій папаня сміється: понаносили підхаліми образів, які на стіну не повісиш, а викинути шкода.
Буцигарнею Адась назвав маленький покоїк при кухні, де в передвоєнні часи ставили ліжко, шафу й вішали на стіні розп'яття — було це житло для домашньої прислуги. Мале заґратоване віконце впиралося в задню стіну сусіднього будинку. Покоїк був буквально запруджений аж попід стелю картинами в рамах і без них; я впізнавав руку відомих майстрів, які запопадливо писали на зворотному боці своїх картонів і полотен: «Дарую з любов'ю…», «На пам'ять дорогому…», «Хай ця скромна робота прикрасить Ваше житло…» і так далі. Мені було гірко читати посвяти Подолюкові; мені було гірко бачити в кутку аж три бюсти товариша Подолюка різця талановитого нашого скульптора. Так, мені було гірко… мені хотілося розреготатися від сорому за нас усіх, а першою чергою за самого себе. На підлозі під ногами тулилася до стіни моя картина, мій «День, який я підглянув».
Мав я скрикнути?
Повинен був заплакати?
Зобов'язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й так, бо немало любові вклав я у свій «День»; я вклав, а хтось його зневажив.
Втім, чи я не заслужив зневаги?
Навіщось, мовби навчившись театральних жестів від Мудрого Цьомка, прикляк і, немов сліпий, торкнувся пальцями маленького гніздечка малинівки, що чудом тримається на стовбурці малини, не падає в кропиву й не перехиляється, щоб не випали з нього яєчка. Я хотів на дотик переконатися, що це таки моя картина, що гніздо малинівки далі гойдається й не падає.
І напала на мене хвиля внутрішнього плачу: я оплакував і проклинав своє боягузтво, яке цей юнак назвав підлабузництвом.
— Якщо хочете, то візьміть свою роботу назад, Василю Дмитровичу. Вона таки направду добра. Колись, якщо її в нашій буцигарні не з'їдять миші, то нащадки скажуть, що її творець мав непересічний талант… Скажуть, що художник Бережан вірив у незнищимість життя, у цупкість його коріння. — Адась говорив дещо піднесено, але щиро, й мені хотілося вірити в правдивість його слів. Зрештою, пощо б він мене потішав? Та й характер, бачу, має не підлесливий.
Та картину я не взяв; ні, не тому не взяв, що було незручно перед Подолюком, коли він раптом опам'ятається і почне її розшукувати. Я уявив свою картину в образі чистої дівчини, кохання мого незайманого, якого добровільно зрікся і віддав розпусникам на потіху; вона, бідолашна, пішла по руках, поки її не знеславили, поки не зсинцювали й, мов непотріб, не жбурнули в кут: тепер вона нікому не потрібна, хочеш — забирай назад.
Я позадкував від власного творіння, як від прокаженого; я відчував, що топчу черевиками власну душу, і душа моя далі ридала й кричала від болю, але я сціпив зуби і пішов до дверей.
…Вже внизу, клацаючи на східцях капцями, наздогнав мене Адась. Тицьнув у руки забутий мій портфель і, несміливо обнявши за плечі, промовив неголосно:
— Ет, не журіться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь з моїх приятелів, молодик, звісно, пам'ятаєте, на вашій лекції в інституті твердив, що мистець народжений для радості. Ви подивилися пильно в його бік, похитали головою і заперечили: ні, радість приходить через терпіння, як через горнило — залізо.