З-під тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище — величиною з долоню — просвічувалося, як відблиск далекої пожежі, малинове тло.
Без сумніву, під тиньком таїлося ціле давнє мальовидло. З невеликого відлупленого віконця не можна було судити ні про його, стінопис, композицію, ні про величину; якщо фреска намальована на площині всієї стіни, то тут справді на мене очікувала гора роботи. Одне я знав тепер достеменно: я повинен, я мушу її розчистити. Вже із завтрашнього дня беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там під тиньком? І мене вабили барви. Як не дивно, але фарби майже не поблідли. Виходило, отже, що фреска, як тільки-но була намальована, ще свіжа, комусь не сподобалася, хтось її злякався чи зненавидів і наказав замурувати її навіки.
Господи, як я хотів би знати, що такого грішного намалював прадавній ізограф, якщо велено було його малювання забути?
Хто відповість?
Я оглянувся, немовби хотів у людському натовпі, який ще перед хвилиною уявлявся мені в церкві, зобачити давнього мистця. Він десь тут… дух його тут сутній. І, певно, сутній той, якому фреска не сподобалася? Якщо ти є тут, то чому не обізвешся? Чом не станеш перед людські очі? І хто ти? Покажи своє лице.
Господи, невже в усі часи були єфрейтори, були подолюки, які пильнують «чистоту» мистецтва? Виходить, їхній корінь правічний, вони лише міняють обличчя і жонглюють словами, а вирок у них один: заборонити. Того непокірного, що малює чи пише заборонене, у часи середньовічні наказували стратити, спалити, згноїти в підземеллі, веліли відрубати по лікті руки, як тому кобзареві гайдамацькому, а в часи новітні — розстріляти, втопити в студеному морі, очорнити або ж назвати божевільним.
Як легко назвати митця божевільним, як просто тицьнути у нього вождівським перстом і крикнути натовпові: закаменуйте його!
Я стояв перед загадковою і ваблячою стіною Святого Духа й майже зримо відчував присутність, смердюче дихання єфрейторів; тут-таки, у церковці вони лежать покотом на кам'яній долівці і моляться про людське око, а насправді пильнують, гострять вухо; єфрейтори затаїлися поміж хрестами на цвинтарі, в полях і лісах, вони всюдисущі… і всюдисуще збирали каміння; я бачив це гостре каміння, що розколить мені череп й вийме очі, змій у моєму єстві бив люто хвостом і піднімав голову й сичав вогнем… і я вмирав від страху, зціплюючи зуби. Одначе я не міг умерти навіть тоді, якби в мене поцілила кулеметна черга; я стояв перед загадковою стіною, перед зламаною козацькою шаблею, і перед очима давнього мистця, мальовидло якого заштукатурили. Він вийшов з стіни, як живий, і споглядав на мене уважно, очі його мене підбадьорювали, а руки начебто аж підтримували мене. «Ну, доки ми будемо боятися когось… чогось остерігатися… навіщось оглядатися на задні колеса. Ніби тобі не дано крил, чоловіче? Спробуй, злети. І здобудеш себе самого».
Котроїсь митті я уздрів себе на білому коні зі списом у руці; ні, не сидів я на коні хвацько, в постаті моїй відчувалася невпевненість, ноги в стременах делькотіли, спис у руці був тонким і кожної хвилини міг зламатися. Зате змій під кінськими копитами звивався жилаво й опалював мене сірчаним вогнем. Мене розбирала охота стиснути коня острогами й полетіти геть від змія, від обов'язку його вбити. Ніхто не побачив би моєї втечі, я сховався б у майстерні, сів би перед мольбертом, на якому стоїть недокінчений портрет моєї оголеної дружини й шукав би у її оголеній красі сутність жінки.
Проте…
Проте я уже не міг утекти, я вже був інакшим, я мусив бути інакшим. І я… майже без пам'яті замахнувся і вдарив змія списом.
Бризнула чорна кров.
Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало мені легко й радісно і трохи щемно на душі, як тоді… як колись у дитинстві, коли на Великдень навколо нашої церкви святили паски і співали… люди, небо, земля, липи церковні, дзвони на дзвіниці співали «Христос воскрес!».
— То що скажете, Майстре? — спитав Ключар, торкнувши мене за плече. — Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було відривати вас від роботи в майстерні.
Я не відповів.
Тиша сіялася золотим пилком у сонячних променях.
— Христос таки воскрес, — сказав я самому собі, а Ключар посміхнувся.
ПАВЛО КЛЮЧАР
Сьогодні, як завжди влітку, вечір прийшов у село пізно; сидів він під селом у пшеничних нетрях, поглядуючи на дороги і стежки, й очікував терпеливо, коли скінчиться день і завмруть усі роботи в полі; поля, чи то колгоспні лани, чи клапоть людської ділянки, влітку витискали з селянина сто потів і щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без кінця: то одне впорай, то друге, то третє — косовиця, скажімо, чи сапання…