Я хрестилася мовчки і мовчки ковтала сльози. Він дивився у стелю… дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.
— Не болить мене, нічо', вуйно, аж дивно, що не болить, що мені добре і що можу з вами говорити… що можу при ясному розумі заповісти вам, щоб колись… якщо не боїтесь… якщо ліпші часи настануть… дати звістку моїм мамі й татові, Ключарі пишуться… Ключарі з Черчена коло Рогача… дайте звістку, що їхній син Зіновій загинув. Сто разів його прострілили, й він упав… Він упав, а ви будьте обережні, вуйно, щоб себе не наразили й моїх родичів на Сибір не спровадили. Добре? Най моя смерть буде вашою таємницею. — Промовляв він отак слово за словом, часом попереднє слово забував і повертався за ним… а я збирала його слова, як пацьорки на нитку, щоби-м не загубила.
І знову хрестилася, сама собі присягаючи, що хлопцеві слова впадуть у мою душу і проростуть там таємно, і буду їх носити таємно… таємний хрест буду носити в собі.
Так, таємний хрест буду носити в житті…
— Бог дасть, синку, що встанеш… я тебе догляну… я тебе зіллям полікую… тобі, молодому, рани не страшні, — плакала я над ним… над вашим сином… над моїм сином. — Ще, — кажу, — візьмеш свій револьвер і підеш ворогів воювати. Ось побачиш.
Він осміхнувся… ні. не мені, сам до себе, може, до вас, тату з мамою, може, до свого револьвера.
— Ой, де, — зітхнув, і хлюпнуло йому в грудях. — А пістолю, як умру, зі мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецінь…
Отак ваш Зіновій говорив зі мною перед смертю. Це були його останні слова… останні слова про те, що він вояк. Ні, напослідок ще мене попросив, щоб я заспівала йому щось. Я не вміла співати ні партизанських жалібних співанок, ні стрілецьких, що за Польщі в читальнях і на фестинах співали, ні навіть дівочих про кохання, не мала я замолоду охоти до співанок… кому мала співати? Сама собі? Знала тільки одну, давню, ще мама мої небіжка під куделею співали, що червоне сонце сходить, червоне заходить, молодий й жонатий до дівчини ходить.
Ой ходить він, ходить…
Я співала, а ваш син умер. І бийте мене, і кленіть за те, що-м принесла вам чорну вість. Та мусіла-м. — Кукурудзиха вхопила мамині руки й стала їх обціловувати.
Мама наші кам'яно мовчали; вони й не схлипнули, лише закусили губу вперто й дивилися кудись поперед себе невидимо… дивилися або ж у минувшину, або ж вдивлялися в той край за Бистричанами, де вмирав наш Зенко.
Тато глухо і тяжко ридали, обнявши яблуню, билися головою об її стовбур. Дерево, здавалося, тремтіло від тяжкого чоловічого плачу, і ще здавалося, що листя на ньому жовкло, обривалося й розпеченими клаптями міді сканувалося по одному на землю.
— Де ж ви його поховали? — мама врешті вийшли з своєї замкненої тиші, як із усохлого лісу, що вмер од людського болю. — Бодай по-християнському, по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? — Мама були білі, як папір, очі горіли сухим вогнем. Мені, малому, був незрозумілий страшний їхній спокіи, замурований у собі жаль: я пробував притулитися до мами, узяти їх руки у свої, я хотів їх бачити такими, як тато — розплаканою, м'якою. Однак мама ласкаво відіпхнули мене від себе, вони мене мовби й не бачили, цілий великий світ звузився й уперся у стару жінку, яка принесла звістку про Зеникову смерть.
— Як могла, моя люба, так і поховала, — зітхнула Гафія Кукурудз. Висока зростом, широка в плечах, костиста, вона никла перед маминим сухим і неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла в родину смуток. — Пам'ятаєте, які часи панували небезпечні? Прийшов хлопець з лісу, й ти дала йому води — і вже совіти рокували тобі Сибір. Переховала на горищі — Сибір, а хату палили. Омила йому рани — Сибір або тюрма. Заплакала над убитим — це ще більший злочин, бо ти бандерам співчуваєш і за ними плачеш — це теж криміналом пахло.
Але тієї днини я нічого не боялася… не боялася і вже… задерев'яніла. Чи, може, жаль узяв мене лютий: такий молодий, такий самотній, далеко від тата й мами лежить на лаві.
Обмила його, як могла… власне, лише обличчя і руки, лице і руки помила, і ноги… аби йшов до раю чистими ногами, й з чистим лицем став перед Господом, і свічку дала йому у руки. І дванадцять «Отченашів» і дванадцять «Богородице Діво» проказала; інших молитов за упокій його душі я не знала. Як настала ніч, то сповила його у верету, обв'язала, як дитину, поклала на ґринджоли, якими взимі вожу з лісу дрівця, і потягла… і потягла, чуєте, не на цвинтар, і за це мене не сваріть, іншої ради не було, бо замало однієї ночі, щоб аж на другий кінець села на цвинтар дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цілі дві ночі, бо то мука… ти п'ять-десять кроків зробиш і стоїш, віддихуєшся. Крім того, на дорогах чатує на тебе якщо не енкаведист з району, то вже тутешній стрибок напевно… а ще підглядає із-за плота сексот.