Серед поля, на «Ксьондзовому окопі», яке стояло облогом… худобу там півсела пасло… лишилися ще незасипані німецькі шанці. Сваріть мене, але що я інакше могла собі зарадити. Тільки й того, що дно поглибила, до свіжої землі рискалем добулася, аби хлопцеві м'якше було лежати… м'якше й чистіше, бо дно шанця вже було поросло бур'яном, та й каміння понасипалося.
Ото й усе…
Хіба ще скажу: ніч стояла ясна. Присвічував мені при похороні місяць… висів місяць так низько за плечима, як і у місті ліхтар на вулиці. Звізди, як янголи, крильцями мерехтіли на небі. Я відкрила вашому синові лице, щоб надивився напослідок на світ, на місяць, на звізди… щоб запам'ятав, як пахне вночі поле. Потому сіла коло нього, заспівала йому впівголосу «Вічную пам'ять»… і так виглядало з того неголосного мого співу, що я начебто заколисую його до сну…
Мовчання тривало цілу вічність, воно широко розлилося, як море, і як море, мовчання було глибоким; і не було в тому мовчанні ні нашого саду, ні хати, ні неба над нами, ні вітру попід хмарами, ні сонця… лише ми троє — тато, мама і я, а з нами стара Гафія Кукурудз сиділи на пустельному острові… сиділи на землі біля Зіновія, загорнутого у верету, й стиха наспівували йому «Вічную пам'ять».
Коли ж сумна мелодія припала низько до борозни, до скиб і заплуталася поміж травами і там згинула, мама спитали Гафію:
— Чого-сте, нанашко, так довго… так пізно після похорону до нас прийшли? Ми Зіновія в'одно чекали й чекали.
Гафія Кукурудз обома руками оперлася на ціпок і, здавалося, маму не слухала, думала про щось своє, бо заговорила про поле, про «Ксьондзів окіп», на якому поховала Зіновія. Ще рік, ще два ходила вона до того місця, де була його могила. Якось не втрималася й на Зелені свята встромила поміж груддя свічку. Свічечка горіла на ціле поле, хтось з села те полумінце бачив, а ще хтось додав, що нібито бачив: ішла полем жінка з свічкою, і ясність била від неї. Потім німецькі шанці машинами зрівняли, обліг погноїли і посіяли жито.
— Таке збіжжя родить там щороку, як гай, — казала Гафія Кукурудз. — А що пізно до вас приїхала… хіба, чуєте, буває запізніла лиха звістка? Най би вона повік загубилася, як потовчений гріш поміж камінням. Ні, не боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось вивідає, чого я приходила, донесе, і будете мати клопіт. І так роки за роками. Тепер нібито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталін на Сибір вивіз, повертає додому. Чи то правда?
— Чи їм можна вірити? — засумнівалися тато. — Ті, що вивозили, ще й тепер панують.
І тато оглянулися навколо насторожено.
Гафію Кукурудз лишили ночувати.
Мама гостили її, чим могли; постелили їй у другій хаті, тобто у прохолодній світлиці через сіни, потім прихилилися до одвірка й попросили:
— Не гнівайтеся, нанашко, але заспівайте мені ще раз тієї співанки, яку ви співали, коли мій Зіновій умирав… ну, тієї, що червоне сонце сходить і червоне заходить.
Гафія Кукурудз уже на постелі після вечірнього «Отченаша» тихо заспівувала, гейби на одній струні грала… та все тую струну долонею тамувала, а мама, заплющивши очі, лише ворушили губами.
Можна було відкласти поїздку до Зіновія на осінь (так радили тато), але мама мовчки покрутили заперечливо головою і стали збиратись найближчої неділі. Тато мусили відпроситися на день-два в колгоспі, бо «маємо весілля у родичів під Надвірною, усією хатою їдемо». Про «весілля» було сказано й сусідам, яких попросили доглянути корівчину і курей. Сусіди, може, не дуже вірили в наше сторонське весілля, з маминого лиця не могли вичитати весільного настрою, але попоратись на обійстю не відмовилися.
Братишани — велике село, до якого із Бистричан півгодини їзди автобусом. Десь у саме полуднє ми були на місці. Хатина Гафії Кукурудз, жінки, яка «з палицею ходить» (так про неї кажуть в селі), справді втекла від гурту аж попід ліс, стернища колгоспних полів оточували її зусібіч, як золотисті полотна.
Гафія Кукурудз стояла на воротях, і було таке враження, що вона нас очікувала щодня.
— Спочинете трохи, — запросила до хати, чистої і білої, по-газдівському доглянутої, що ховалася попід крилами старих ясенів. — Напийтеся квасного молока. Бо спека…
Мама неохоче переступили поріг; було видно, що вони нетерпеливляться; раз-по-раз кидали бистрі зирки на поля, шукали, певно, Зеникову могилу; вони її, певно, уявляли високою, з хрестом, а біля хреста — кущ калини.