Там же грюкнули двері — і тиша…
Карл ледь подолав у собі бажання обірвати на півслові розмову й побігти на другий поверх. Уявив, як вони там шепочуться і, можливо, Гюнтер уже пригорнув до себе Аннет. Стримувався, щоб не підхопитись, не побігти за Аннет, сказати щось образливе. Хоч знав — ніколи не вчинить такого, і нараз відчув себе слабким та ображеним; це відчуття власної немочі було таке сильне, що захотілося чи то плакати, чи поскаржитися, чи ще більше принизити себе. Якась порожнеча залягла навколо, зараз не злякався б нічого: таке буває з людиною в хвилини найбільшого піднесення почуттів або приниження, коли мозок туманить шал чи сльози.
Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті подумав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.
— Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, пробачте, зараз поїдемо, бо не — можемо більше залишатися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато грошей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри — от і все. І ви допомогли це зробити, ми використали вас, а ви врятували мене. Я не можу спокійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…
Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.
— Зна-ачить, гро-оші… — мовив, розтягуючи слова. — А я, ста-арий горобець, попа-ався…
— Так, гроші, — ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:
— І багато грошей?
І знову в Карла майнула думка, що не треба цього казати, та спинитись уже не міг:
— Двадцять мільйонів марок.
Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:
— Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?
Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але дивився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на словах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуджував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачення, іронізував з дивацтв, породжених багатством.
Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової відповіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправдатись.
— Але ж гроші можна витратити по-різному, — почав не дуже впевнено, — і я думав…
— Есесівські гроші! — обірвав учитель досить різко. — Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?
Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:
— Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.
Каммхубель знизав плечима.
— Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підказувати вам, але, — поморщився, — чимось тут пахне…
— Так, — згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не принизить. — Фактично — ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…
— Інша форма крадіжки, — безжально відрізав учитель.
Ця репліка не сподобалась Карлові: одна справа, коли сам дорікаєш собі, інша, коли хтось тицяє тебе носом у багно, а Каммхубель мало не прямо сказав, що він, Карл Хаген, — злодій.
Але вчитель уже сам зрозумів, що припустився безтактності, він був делікатний і злякався, що образив свого гостя, який і так, видно, переживає й нервується — нічого не поробиш, такою є сучасна молодь, і важко вимагати від юнака, аби він мислив і чинив так, як старий і досвідчений Каммхубель.
Та в хлопцеві щось є — людина егоїстична, підступна отак відразу не оголила б усе своє єство. Вчителеві хотілося сказати: кинь, облиш оті неправедні гроші й помий руки! Але подумав: чи буде це правильно? Адже двадцять мільйонів марок можна використати на гуманні цілі, скажімо, встановити стипендії для бідних студентів. Та як пояснити це і чи не будуть сприйняті його слова як пустопорожня балаканина: адже й мільйонери влаштовують благодійні товариства, засновують стипендії свого імені для бідних студентів…