а тепер — ось вони які. дерево, поле й стежка... такі прості, зовсім не казкові, живі... сонце купало поле в своєму прощавальному промінні, й воно тремтіло радістю у всій моїй істоті.
з поля зірвався вечірній вітрець і заплутався в листі кленів в алеї праворуч. цієї алеї я не міг бачити з в'язниці. вона для мене ніби тількищо народилася й раділа зі свого народження на світ.
мати! бідна мати: вона, певне, два тижні щовечора, коли звичайно ішов етап, приходила сюди. її гнали, вона благала дозволу залишитися, підкупала дозорців... мати! вона сумно посміхнулася мені й похитала головою: справді, сумне видовисько, певне, я з себе уявляв. блідий як смерть, виснажений, в химерному, зумисне незграбному, ганебному вбранні арештанта. сп'янілий від повітря і вражінь, я хитався, як тяжко хорий. але я відповів їй посмішкою щастя. так, певне, посміхається той, хто вмирав, але переміг смерть і, ледве живий ще, радісно глянув на світ...
— кроком руш!
задзвеніли кайдани, затупотіли ноги, заколивалися, виблискуючи на сонці, шаблі конвоїрів.
ішли хутко. іти було далеко. але я враз згадав, як треба йти в кайданах, щоб не плутався ланцюг, щоб розгойдавшися, він не стримував ходи і йшов легко, бадьоро, ніби кайдани мене несли, а не я тягнув їх на собі.
мати в юрбі інших жінок — матерей і сестер нас, закутих, огорожених штахетом шабель — поспішала за етапом. двічі верхівці — конвоїри налітали на них, женучи геть, далі від нас.
тоді ставало болюче. хотілося крикнути матері — не треба! йди додому... не принижуй себе!..
я зідхнув із полегшенням, коли вона взяла візника и поїхала, неспроможна йти в рівень з етапом, шо поспішав до порту...
промайнули міські околиці, де на нас дивилися співчутливі очі перехожих — робітників, бідноти. вже смеркалося, й нам назустріч блиснули ясні ліхтарі центральних вулиць. і тут усі спинялися, коли вулицю сповнювало брязкотіння кайданів і теж дивилися на нас, але зі страхом, із зневагою, вороже.
байдуже! я жадібно дивився навкруги: з кожним рогом вулиці, з кожним будинком були зв'язані безмежно любі тепер спогади волі...
дмухнуло вільготою: море близько. аж ось воно показалося —сіре у вечірній млі, легке, як дим. два роки я його не бачив!
коли прийшли в порт, уже стало темно. на чорній ляковій воді гойдалися відсвіти ілюмінаторів. електричні ліхтарі лляли своє світло в густу сутемряву. навкруги кипіло громохке, метушливе портове життя.
етап став: конвоїри готували на пароплаві приміщення. я дивився навколо. хвилини бігли для мене секундами. то мчали вражіння вільного життя, безмежно багатого, пишного після мертвої нудоти тюремних днів. кров бурхливо бігла в жилах. дзвінко стукотіло серце. високо здіймалися груди.
я так само, як тоді, коли вийшов за браму в'язниці, щасливо посміхався матері: вона вже була тут і, принишкнувши в куточку коло якогось склепу, де її не бачили й не гнали, журними очима дивилася на мене. мені так хотілося сказати їй:
— мамо! та не журися, мені ж так добре, що можна зовсім забути про мої кайдани, мій арештантський сіряк, моє бліде, виснажене обличчя.
загнали етап на пароплав: у тісне, задушне приміщення. але ж у ньому, цьому приміщенні, весело жовтою лякованою фарбою блищали стіни, стеля, поли. в одчинені ілюмінатори просто, не крізь ґрати, зазирала чорна, запашна від моря, літошня ніч. це було вільне приміщення вільних людей. і це відчували всі в'язні: гомоніли, сміялися, метушилися, ледве їх вгамували конвоїри. мати, підкупивши конвой, передала мені їжі — о, якої ж смашної після тюремних харчів. мої товариші захоплено нищили цей дорогий подарунок, аж весело було на них дивитися...
півгодини й загудів — засурмив пароплав. дзвякнули шклянки, ще й ще. тяжко зідхнула машина, загуркотіла... зашумувала вода під гвинтом, поїхали!
довго я не спав. ніби те море після бурі, ніяк не могли вгамуватися мої вражіння сьогоднішнього вечора, — такі дужі й мінливі — то захоплення, то образа, біль і радість, горе й щастя... все одно! аби життя. аби не те страшне животіння тюремних днів...
раннім-рано мене збудив вартовий конвоїрі повів ніби до вбиральні на палубу. це його підкупила мати, щоб побачитися зі мною. вона палко пригорнулася до мене. з її очей бігли сльози. подорожні, що вже прокинулися, з усіх боків дивилися на цю сцену. мені було неприємно: в цих поглядах я читав осуд мені за те, що я, ставши арештантом, спричиняю моїй матері таке велике горе. я постарався скоротити сцену, посилаючися на те, що конвоїру може дістатися за порушення конвойної служби.