— Як рак за горою свисне! Або як свині з череди йтимуть! — відрубала Любка. — Це мій сарай. І я вас сюди не запрошувала.
— А ми його хіба того… екс… експро… прі… їрувати прийшли, як совєти до колхозу? От обшукаємо й підемо, — спритно підкотився до дверей дід Курдик. — Ти, Любко, того… одступись, одступись подалі від гріха.
— Ордер на обшук маєте?
— Який іще ордер? — оторопів «посол».
— Від прокурора.
— Любко! Ти здуріла?! Який такий ордер? Який прокурор? Ми скажену вовчицю ловимо. Село, знацця, спасаємо! Шурупаєш своєю забембаною буряками головою? Ця лісова холєра перезву перейшла, коли весіллє від молодого, від Луки, до молодої, Гелі, знацця, йшло. Стала посеред дороги — й ані руш, як той пам’ятник пограничнику в Ягодині. Хотіла на людей напасти, мекало їй перемекало!
— Напала?
— Нє. Але якби не ми…
— Якби не ви, то я б оце вже буряки дочистила й у льоху поскладала. А так стою та слухаю ваші дурні п’яні теревені. Справді сказитися можна! А може, на вас не вовчиця, а білочка напала? У Положевців весіллє багате — авжеж, такого зятя відхопили, — тож самогону пий хоч залийся.
— Біла гарячка на всіх разом не нападає. А ти не виступай проти обчества. Одступися й пропусти! Бо як вхоплю за коси! Нема кому тебе повчити, як із чоловіком говорити! — дід Курдик нетерпляче притупнув ногою і штовхнув Любку.
Любка метнулася за двері, вхопила вила й виставила їх поперед себе.
— А ви-те, дядьку, спробуйте! — сказала так, що всі зрозуміли: вона може й проштрикнути.
Чоловіки враз охололи, згадали про недогуляну перезву, накриті в Положевців весільні столи із самогонкою й мовчки заспішили з подвір’я. Тільки Гілько не міг угамуватися.
— Кажу ж вам, то вона сама, Любка, — тая вовчиця. Відьма! Перевертень! Вовкулака! Як пити дати! Не може досі простити Луці. От і явилася на його весіллє в подобі вовчиці. Ви-те хіба забули, хто неїна тітка була? Відьма! І баба тоже відьма! І всенький рід Охманчуцький — відьмацький. А чого, трясця неїній матері, у них у хаті завше лісом чути? Хоч у жнива зайди, хоч на Різдво, хоч на Великдень. Добре, що Лука на цій Любці не женився. Він хлопака видний, грамотний. Потрібна йому така дика вовчиця! От Геля — інше діло: пухкенька, як булочка, біла, як сметанка, приязна, культурна.
Любка заціпеніло дивилася вслід непроханим гостям. А коли вони розтягнулися вервечкою на луговій стежці, вдарилася головою об одвірок. Раз, удруге, утретє… Вила висковзнули з рук. По капцеві — від ступні до великого пальця — побігла темна цівочка крові. Але вона не відчувала болю. Билася й билася, поки не почулося голосне виття. Відчинила ляду погреба.
— Виходь, Лелю!
Вовчиця тернулася об коліна, довірливо зазирнула в очі, тихо вискнула, ніби щось запитувала чи хотіла заспокоїти стривожену Любку.
— Тс-с-с, тільки не вий! — наказала Любка. — Не вий, моя хороша, бо почують і вернуться. Зараз витиму я. До мого виття їм діла нема.
Вона обняла вовчицю за шию й голосно заплакала.
Зима видалася сніжною, але короткою. Рання весна розлилася великими водами. Поліське Сильце, притулене одним боком до лісу, а другим до озера, тепер нагадувало острів посеред безмежного океану. Семеро школярів, яких зазвичай переправляли до школи в сусіднє село через озеро, тепер сиділи вдома й не рипалися — повінь підмила чимало дерев, нанесла з приліску корчів, боронь Боже, човен зачепиться й перекинеться… Автобус, що зазвичай два рази на тиждень заїжджав із району до Сильця, уже й забув дорогу до нього. Ні електрики, ні телефонного зв’язку. Тільки болячкам усіляким те весняне море по коліна — атакували людей з усіх боків, як вода їхні обійстя. А що ні до районної лікарні, ні до аптеки в сусідньому селі не добратися, то болящі взували гумові чоботи з халявами вище колін і хлюпали через затоплений водою місточок до Любки.
Любка віднікувалася як могла. Авжеж, щось трохи підучилася у фельдшерки в Заозерному, бо дуже цікавилася тою справою, їй навіть рекомендували в медичний коледж поступати — мовляв, природжена дохторка, якби ще й освіта… Але недовго ж вона була там санітаркою, усього рік із хвостиком, поки не закрили сільську амбулаторію. У народній медицині петрає куди більше, бо наука в тітки Мільки тривала довше, та, вважайте, із самого малечку й до тітчиної смерті. Ще до школи Любка не ходила, а вже шнурочком за Довгою Мількою плуталася по всіх стежках лісових та лугових. Але ж то так, для себе, щоб могла порятуватися від злої напасті. А щоб інших лікувати… Ні-ні, ви вже вибачєйте.