Але спробуй переперти сільських жінок. «Що собі робиш, те й мені нараєш! Усе одно ж нема куди за поміччю йти». І все, крапка. Тож потроху зменшувалися вузлики із зіллям у Любчиному куфері. А заодно збільшувалася її знахарська популярність. «Пацієнти» й до Лелі потроху призвичаїлися, навіть гостинці їй приносили. Казали, не так уже вона на вовчицю й похожа — більше на пса. Мо’, то й справді звір, але не чистокровний, ні. Погуляв, певно, сірий лісовий ухажор із котроюсь зі здичавілих сільських вівчарок — от вам і нате. У селі половина садиб покинуті: одні господарі перебралися на цвинтар, інші — у міста або більші села. Безпритульні собаки з покинутих обійсть подалися до лісу, змішалися з вовками. Може, і Леля отой гібрид вовко-собачий. Ви-те тіко гляньте, яка тямуща, які очиська розумні, здається, ось-ось заговорить. А вірна та добра яка — лащиться до Любки, як дитина неїна.
Любка тільки плечима знизувала: що розумна її Леля, то розумна — це вона й сама добре знає. А чистокровна вовчиця вона чи півкровка-вівчарка… Хм… Яке це має значення? Любка її любить, хоч би якої крові та була. За рік так звикла до своєї Лелі, що ладна за неї хоч у вогонь, хоч у воду. А свого часу ця вовчиця її саму порятувала.
Любка тоді не хотіла жити. Якраз поховала тітку Мільку й зосталася сама як палець. Ходила сновидою, не знала, за яку соломинку вхопитися, щоб утриматися на поверхні. Щодень бігала на цвинтар — то до манюньої могилки, то до маминої, то до тітчиної. Поверталася якось із кладовища, прислухалася й стала як укопана — від копиці з торішнім сіном жалісливий дитячий плач доноситься, тоненький такий, ледь-ледь чутний. Весна тільки почалася, пронизливий вітер до кісток проймає, навколо — ні душі. А дитяче скімлення біля копиці то зникає, то знов появляється. Подумала, що божеволіє. То їй щоночі дитячий плач ввижався, а тепер і вдень чується. Бігти хутчій додому та випити настоянку з меліси й м’яти чи…
Ноги самі понесли до розсунутої копиці. А там — темно-сірий клубочок. Ну хто ж це підкинув таке манюнє цуценя? Воно ж іще зовсім сліпе. Узяла на руки, притулила до себе. Цуценя пищить, мордочкою тикається, молока шукає. Щось ніби перевернулося в Любчиних грудях. Ніби крижинка якась розтанула й лоскітно потекла по жилах.
— Ох ти ж бідосю мала! Бач, не дав тобі Бозя загинути — послав мене, щоб я спасла.
Це вже пізніше вона думала по-іншому. Хто його відає, кому з них кого Бог послав і хто з них кого більше рятував. Назвала цуценя Лелею, бо в настінному календарі прочитала, що цього дня давні слов’яни відзначали свято Лелі. Знайда потребувала догляду й розгонила тяжкі думки, як вітер хмари. Лащилась до господині, гралася, мов котеня, засинала з нею в ліжку, бігала слідом за нею, як прив’язана. З весни до осені вони вдвох пропадали як не на городі, то в лісі. Любка збирала ягоди, гриби, трави, якісь корінці вишукувала. Возила ті свої знахідки на продаж до міста. З того й жила. Леля проходила свій вишкіл у лісі. Вовчий інстинкт підказував їй, як винюшкувати здобич, як шукати сліди й орієнтуватися в гущавині. Але спілкування з людиною додало їй і тієї м’якості, якою відзначаються домашні улюбленці. Тому сільські жінки й побачили в ній більше собаку, ніж вовка.
Щоправда, не всі так поблажливо сприйняли Лелю. Положевці затаїли зло за те, що їхню Гелю налякала на весіллі, і грозилися: якщо, боронь Боже, щось станеться при пологах… Борухи й досі не могли простити їй, що капосна вовчиця не дала себе вбити й виставила їх на посміховисько перед перезвою, тож запевняли односельців, що як не тепер, то в четвер, а підстрелять її, бо скільки вовка не годуй, він усе одно в ліс дивиться. Та хіба тільки вони? У селі чи не всі чоловіки — мисливці. І кожному аж свербить щось уполювати.
Сверблячка нападає не тільки на місцевих. Як тільки розпочинається мисливський сезон, до Сильця сунуть юрбища озброєних до зубів чоловіків із району й навіть з області. Озером тоді снують гумові човни, з яких прибульці пуляють по диких качках, у лісі — стрілянина, як на війні. А вечорами на зарослій бур’янами території лісгоспу, що колись славився на всю область, та в покинутих хатах чується п’яне горлання. У будиночку лісгоспу, за давнім звичаєм, облаштовували нічліг чиновники, у хатах, «обчищених» мародерами, — мисливці всіх інших мастей. Після їхніх наїздів у лісі не залишалося ні вепра, ні навіть зайця: кого не застрелили, той утікав у хащі за десятки кілометрів від села. А тут — вовчиця. Та за неї ж іще й премію в місті дадуть!