Любка наказувала Лелі не ходити до села, зачиняла її в сараї, спробувала навіть прив’язувати. Але хіба втримаєш вільного звіра на прив’язі? Леля металася на всі боки, несамовито вила й люто гризла мотузку, поки Любка не відв’язувала її. Тоді вовчиця заспокоювалася, ходила слідом за Любкою, стерегла двір, наглядала на подвір’ї і за курчатами, і за гусятами. Ночувала в сінях, а часом і в кімнаті.
Цієї ночі вона також спала на смугастому тканому ходнику, простеленому біля Любчиного ліжка, і першою схопилася, коли вдосвіта хтось затарабанив у шибку. Стукали хутко-хутко й вимогливо.
— Господи! Чого ж так гримати та ще й у святу неділю? Кінець світа настав, чи що?
Любка підійшла до вікна. Глянула й остовпіла. Лука?! Чого йому треба? Вона впала на стілець, відчула, як тілом пройшлася нервова дрож. Повільно підвелася, накинула на плечі ковдру, загорнулася й знову сіла. Пропасниця не полишала, дрібно тремтіли руки, цокотіли зуби.
— Відчини! — кричав Лука. — Відчини!!!
Любка відчинила. Він схопив її за руку, рвучко шарпнув до себе.
— Ти…
Леля сердито рикнула, оскалила зуби й стала поряд із Любкою. Лука відсахнувся, злякано відступив до дверей. Але за хвилину знову підійшов упритул до Любки.
— Це через тебе все! Через тебе! І через неї, через оцю сво…
— Через кого? — Любка ледь стримувала нервове цокотіння.
— Через твою вовчицю! Я знаю — ти спеціально привела її з лісу й приручила. Спеціально! Певно, довго блукала хащами, поки знайшла та викрала вовченя у вовків. Ти ще тоді задумала… Відьма! Наврочиця! А потім послала на наше весілля. Знала, що Гелька тяжка. Авжеж, знала, бо ж усеньке село про те говорило. А тепер… Тепер… Жінка в гарячці метається. А син… Син не перестає кричати.
— Чий син?
— Мій син! Мій!!!
— А-а-а, у тебе народився син… — Любка враз ніби зів’яла. — У тебе син… Син…
— Ти наслала — ти й спасай. Усе тепер у твоїх руках. Допоможи! Тільки ти можеш… Твоя тітка багатьох спасла, а ти ж неїна послідовниця…
— Спасла… Багатьох… А мою дівчинку… Нашу дівчинку… Не змогла… Хіба це справедливо? Справедливо це?!
Тепер Любці стало душно. Десь під серцем спалахнув вогонь. Він розлився в грудях, опустився до живота, лизнув ноги. Вона скинула на підлогу ковдру. Стояла як примара — висока, худа, у довгій білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям, з палаючими, як у гарячці, очима, лівою рукою притискала до себе голову вовчиці, яка притулилася до неї й тихо порикувала.
— Усе в Божій волі, — видушив із себе Лука.
— То хай і з вами буде Божа воля. Чого ж ти від мене хочеш?
— Ні-ні, не відмовляйся. Я… Прости! Чи покарай… Мене… Але сина…
Він упав перед нею на коліна.
Вона згадала, як стояла отак на колінах перед ним. Як плакала, а потім вила, вила, вила… Довго й голосно, як вовчиця. І проклинала, проклинала… А він пішов. Наступної ночі блукала біля його хати, хотіла пустити її з димом. Але його там уже не було — ночував у Положевців.
Згадала, як тітка Мілька все намагалася допомогти їй позбутися стидоби людської. Стидоби?! Чого тільки не придумувала Довга Мілька. Але її дівчинка так міцно вчепилася за неї. Так міцно… Вони разом прожили вісім місяців. А потім… А що потім? Любка й досі не втямить, що було потім. Коли гарячий туман спав і вона знов повернулася на світ, то побачила білі стіни. А дівчинки вже не було. Навіть Довга Мілька не змогла її врятувати. А може, вона й не рятувала? Може, недарма так хутко пішла слідом за манюньою? Щось ніби мучило її, гнітило, підточувало. Казали ж… Та чого люди не приплетуть.
— Не піду! Не можу! — сказала Любка.
Лука не підвівся з колін. Плечі його пересмикнулися від здавленого ридання.
— Лю…лю…люб… Лю-бцю! Любонько!!!
Вона здригнулася. Мовчки одягнулася, взула гумові чоботи, узяла кілька вузликів із зіллям і вийшла в передсвітанкову темінь.
Сестри — Лідуня й Настуня. А вона — Любка та й Любка.
Любко, зроби це… Любко, принеси те…
Смаглява, цибата, з туго заплетеною чорнющою із синім полиском косою, Любка крутилася, як вивірка. Руки не по-дівчачому загрубілі, нігті стерті від роботи — і як дівчата той манікюр відрощують?! — погляд затаєний, як у дикого звіряти.
Сестри молодші й на маму схожі як дві краплі води. Такі ж русяві та балакучі. Насвариться, бувало, мама за якусь капость — вони зразу виправдовуватись біжать, наплетуть сім мішків гречаної вовни, а вона й рада вірити. А Любка — мовчанисько впертюще, тільки очима чорними блискає. Батечкова копія. А що пішов колись батько з їхньої хати, як весняна вода з лугу, і досі не давав про себе знати, то будь-яке нагадування про нього вельми дратувало маму.