У переродженні героя на перший план Бальзак висуває такий чинник, як пізнання ним суспільства, тих дійсних законів та прагнень, якими воно живе. В цьому йому допомагають персонажі, яких називають «наставниками Растіньяка», — великосвітська дама, віконтеса де Босеан і збіглий каторжник Вотрен, який теж мешкає в пансіоні Воке. Як бачимо, Бальзак взяв наставників з різних світів, з протилежних полюсів суспільства аби продемонструвати універсальність діючих в ньому законів і правил. «Ставтеся до світу так, — повчає віконтеса де Босеан. — як він того вартий. Ви хочете добитися успіху, я допоможу вам. Ви побачите, як глибока жіноча зіпсутість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я уважно вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Що холодніший буде ваш розрахунок, то далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, — на чоловіків і на жінок, — тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, — і ви досягнете вершини своїх бажань».
Ту ж прагматичну філософію, яка вбачає в людях лише перешкоду чи засіб для досягнення своїх особистих цілей, підносить Растіньяку й збіглий каторжник Вотрен. Зрозуміла річ, він про все це говорить з більшою прямолінійністю й цинізмом, ніж світська дама, але сутність його навчань та ж сама: «Чесністю не доб’єтеся нічого… Підлота — скрізь, талант — рідкість. Отож підлота стала знаряддям незліченої кількості нездар, і ви скрізь відчуватимете її вістря… Коли хочеш щось зладити — брудни руки, тільки по тому вмій добре змити з них бруд: оце вам і вся мораль нашої доби».
Дедалі виразніше, пише Бальзак, світ поставав перед Растіньяком «таким, яким він є: в безсиллі моралі й закону перед багатством». Тобто спостереження героя, набутий досвід підтверджували повчання його наставників, а його друг Б’яшон, вчений-медик і безкорисливий подвижник науки, визнав, що їхні докази не суперечать «законам природи». Проти всього цього протестує лише голос сумління, моральне почуття, на яке хотів був покладатися Растіньяк. Але під кінець роману воно прискорено агонізує, моральна драма, яку переживає Растіньяк, закінчується перемогою середовища, де панують егоїзм і закон вигоди. У фіналі твору Растіньяк дозріває для того, щоб, прийнявши закони й «правила гри» середовища, кинути йому знаменитий виклик: «Тепер подивимося, хто кого». Та слід підкреслити, що моральна драма Растіньяка є центральною колізією роману, сповненою глибокого соціально-психологічного змісту, пов’язаного з основною проблематикою «Людської комедії».
Про те, як йшов далі Растіньяк до багатства й успіху, дізнаємося з інших творів «Людської комедії». Але тут слід попередньо сказати, що, прагнучи пов’язувати твори «Людської комедії» й надати їй рис сюжетно-тематичного цілого, Бальзак широко вдається до «перехідних персонажів», тобто таких, що переходять із твору в твір. Ежен Растіньяк є одним з характерних персонажів цього типу, його подальший життєвий шлях простежується в низці творів «Людської комедії». Так, у повісті «Банкірський дім Нусінгена» (1837) розповідається, як він заклав фундамент добробуту, зблизившись з банкіром Нусінгеном, чоловіком своєї коханки, і допомагаючи йому в темних махінаціях. Потім він одружується з п’ятнадцятилітньою Августою, донькою своєї коханки, і стає зятем Нусінгена, про що дізнаємося з романів «Кузина Бетта» і «Депутат із Арсі» (1847); в останньому також показано, як він робить політичну кар’єру. Тут вже бачимо його на вершині багатства й влади: «Він має триста тисяч ліврів прибутку, він пер Франції, король зробив його графом; він зять Нусінгена й належить до двох-трьох державних людей, породжених Липневою революцією». Тією революцією, зауважимо, що привела до влади фінансову буржуазію.
Повість «Гобсек» існує удвох редакціях чи, скоріше, варіантах, досить між собою відмінних. Перший її варіант, що має назву «Небезпеки безпутнього життя», був написаний 1830 раку і того ж року з’явився в першому томі згадуваної збірки «Сцени приватного життя». У 1935 р. Бальзак ґрунтовно переробив повість і опублікував її під зміненою назвою «Татусь Гобсек» у «Сценах паризького життя», а в 1842 р. він включив її до першого видання «Людської комедії» під остаточною назвою «Гобсек».