Наступного ранку від управителя графині Ферро, який віднедавна обіймав посаду голови суду вищої інстанції в одному з великих міст, надійшла невтішна відповідь:
«Вельмишановний добродію!
За дорученням графині Ферро повідомляю, що ваш клієнт негідно використав вашу довіру; особа, яка називала себе графом Шабером, призналася, що це ім'я привласнене нею незаконно.
З пошаною Дельбек».
— Ну й дурень же з мене — світ таких не бачив! Отак вклепатися! — вигукнув Дервіль. — Маєш: ти і людяний, і великодушний, і філантроп, і ще й учений юрист — а тебе ошукали, як останнього йолопа! Ця приключка обійшлася мені більш ніж у дві тисячі франків.
Через кілька днів по тому, як одержав цього листа, Дервіль поїхав у суд — поговорити з адвокатом, що опікувався справами виправної поліції. Сталося так, що він зайшов у шосту камеру саме в ту хвилину, коли суддя підписав вирок такому собі Іакінфові — два місяці ув'язнення за бродяжництво, а потім — переведення до притулку для старих у Сен-Дені, що в практиці виправної поліції означало довічне ув'язнення.
Почувши ім'я «Іакінф», Дервіль глянув на обвинуваченого, який сидів на лаві підсудних, і впізнав у ньому того, хто колись називав себе полковником Шабером.
Старий солдат сидів спокійний, незворушний, так наче йшлося не про нього. Хоч він був у рам'ї, хоч злидні ізсушили, ізв'ялили його обличчя, все ж на ньому лежав вираз шляхетної гордості. Його погляд був поглядом стоїка, і суддя, безперечно, мав би це помітити; проте з тієї хвилини, як людина потрапляє в руки правосуддя, вона стає тільки підсудною істотою, питанням Права або Казусом, подібно до того, як для статистика вона — тільки цифра.
— Коли старого солдата повели в канцелярію суду, звідки його мали відпровадити до в'язниці разом з іншими волоцюгами, що їх судили того самого дня, Дервіль, скориставшись із свого права юриста, що може вільно ходити по всіх приміщеннях суду, теж подався до канцелярії і якийсь час спостерігав за Шабером, що сидів у гурті інших жебраків. Камера суддівської канцелярії являла собою тоді видовище, яке, на жаль, і досі обходять увагою і законники, і філантропи, і письменники, і художники. Ця камера, як і всі лабораторії крутійства, — темна й смердюча; біля стін стоять лави, почорнілі від брудного рам'я бідаків, жодному з яких не минути цього притулку соціальних недуг. Поет сказав би, що навіть денне світло соромиться зазирати в цю страхітливу яму, куди щодня стікається стільки знедолених. Тут у кожній шпарині чаїться злочин або лихий замір; тут завжди можна здибати людину, що пустилася берега, людину, котру після першої ж провини суд прирікає ступити на шлях, у кінці якого їй або зітнуть голову, або ж вона сама собі пустить кулю в лоб. Кожного, хто, сірий і вбогий, топче паризьку бруківку, кінець кінцем прибиває до цих жовтавих стін, де філантроп, — якщо тільки він не просто спостерігач, — може знайти пояснення всіх самогубств, над якими проливають сльози лицеміри письменники, але не хочуть і пальцем поворухнути, щоб їм запобігти; можна там збагнути і те, що саме ця камера — пролог драм, які закінчуються або в трупарні, або на Гревській площі.
Полковник Шабер сидів поміж цих людей з енергійними обличчями, вбраних у бридкі лівреї злидоти; вони то перемовлялися стишеними голосами, то замовкали, бо біля них походжали троє жандармів із шаблями, які волочилися по підлозі.
— Ви впізнаєте мене? — спитав Дервіль, підійшовши до старого солдата.
— Так, пане, — відповів Шабер і підвівся.
— Якщо ви чесна людина, — упівголоса провадив Дервіль, — то як могли ви не повернути мені борг?
Старий солдат спаленів, мов дівчина, якій мати дорікає за потаємну зустріч з коханим.
— Як! Хіба пані Ферро його не сплатила? — вигукнув він.
— Сплатила? — перепитав Дервіль. — Вона написала мені, що ви — облудник.
Полковник з виразом жаху й благання підвів очі вгору, мовби закликаючи небо в свідки цієї нової брехні.
— Пане, — мовив він по хвилі, насилу стримуючи обурення, — попросіть жандармів, щоб одвели мене до канцелярії: я напишу розпорядження, за яким вам неодмінно буде заплачено.
Дервіль звернувся до начальника варти, і той дозволив йому піти разом із його клієнтом до канцелярії; там Іакінф написав кілька слів графині Ферро.