Військовий вишкіл вводиться на доручення полк. Коновальця як одну із ділянок вишколу кожного члена УВО й ОУН. Завдяки цьому, в час другої світової війни при творенні відділів Української Повстанчої Армії ОУН могла поставити УПАрмії до диспозиції кадри своїх членів — військово підготованих старшин.
При цьому треба підкреслити небуденну серйозність полк. Є. Коновальця в трактуванні цієї ділянки, яку задокументував він зокрема ось чим:
У час військово-збройних дій на українських землях у 1917-20 рр. в армії УНР ніколи не функціонувала справно військова ділянка, передусім із-за принципово ворожого ставлення соціялістичних політиків до ,,мілітаризму”. У висліді такого стану невпорядкованою залишалася весь час зокрема справа визначування старшинських ранг. В принципі старшинські ранги в армії УНР були знесені окремим декретом Генерального Секретаря військових справ УНР М. Порша і замість регулярних старшинських ступенів було введено „революційне” загальне окреслення „отаман”. Згодом прийшов відворот від такої „революційности”, але належно впорядкованою ця ділянка не стала в армії УНР ніколи. Звичайно залишалося при тому, що колишні дійсні старшини користувалися теж в армії УНР своїми ранговими титулами. Інакше було в армії гетьмана. При відновленні формації Січових Стрільців „отаман” Євген Коновалець як комендант „Окремого Загону”, а з ним ще деякі старшини Січових Стрільців одержали регулярне формальне підвищення до ранґи полковника. З титулом полковника перейшов Є. Коновалець як командир Січових Стрільців після протигетьманського повстання й до армії УНР і від тоді старшини й стрільці формації Січових Стрільців, як теж інші військовики, звали завжди Коновальця полковником, хоч політичні діячі УНР воліли й далі „революційне” окреслення „отаман”.
Так залишався Євген Коновалець в ранзі полковника й тоді, коли став командиром Корпусу Січових Стрільців, який начисляв поверх двадцять тисяч регулярного війська. Ні безліч переможних боїв, якими керував полк. Євген Коновалець, ні призначений йому пост командира Корпусу не спонукали міністерство військових справ УНР підвищити полк. Є. Коновальця до ступня генерала; не старався про те й сам полк. Коновалець, бачачи, що сам звук слова „генерал” соціялістичних діячів лякає.
На цю ділянку звернув увагу уряд УНР щойно тоді, коли опинився на еміграції і коли й соціялістичні українські діячі побачили, що нищення військових ранґ та їх регулярних окреслень в армії оцінює весь культурний світ не як „революційне досягнення поступу”, а тільки як вияв політичного примітивізму. Тому на еміграції почав уряд УНР признавати колишнім старшинам армії УНР різні військові ступені, із ступенями генерала включно. Таким способом велика частина генералів армії УНР одержала признання ступеня генерала від уряду УНР щойно тоді, як і вони, і уряд УНР опинилися на еміграції.
Підвищення до ступеня генерала запропонував уряд УНР на еміграції й полк. Євгенові Коновальцеві. Ніхто, навіть з найзапекліших політичних противників полк. Є. Коновальця, не заперечував, що таке підвищення належалось полк. Є. Коновальцеві, бо ніхто інший так, як він, своєю діяльністю на протязі років в армії УНР на таке підвищення не заслужив.
А однак — полк. Є. Коновалець пропозицію еміграційного уряду УНР іменувати його генералом армії УНР рішуче відкинув. Він став на становищі, що підвищування в військових ступнях може одержувати даний старшина тільки в активній військовій службі. З виходом на еміграцію активна служба в армії УНР закінчилася, то й ніяке підвищування в рангах місця мати не може.
Замість „посмертного” підвищування в рангах, вимагав полк. Коновалець від еміграційного уряду УНР — організування серйозних, дійсних старшинських курсів для того, щоб бодай у майбутньому мати потрібні кадри не партійних „отаманів”, але дійсних, вишколених старшин.
За розбудову підпілля на Наддніпрянщині
ОУН розгорнула свою революційну діяльність найширше та найміцніше в Західній Україні. Та це не означає, що саме на ЗУЗ звернув полк. Коновалець, як провідник ОУН, головну увагу, відсуваючи на дальший плян революційну дію в інших частинах України. Навпаки, розгорненню революційної дії та розбудові революційної націоналістичної організації на Наддніпрянській Україні присвячував полк. Є. Коновалець весь час найбільше уваги, заплативши врешті за це своїм власним життям. Причиною дуже різної інтензивности революційної дії в поодиноких частинах території України була відмінна стадія підготовки населення до такої дії, а далі — різниця режимів ворожих окупацій. Національне відродження в Західній Україні пішло відразу в напрямку націоналізму і націоналістична ідеологія для галицьких українців після першої світової війни була тільки вищим ступенем природнього, органічного розвитку політичної свідомости. Режим цісарської Австрії був безмірно лагіднішим від режиму царської Росії і через те в Галичині вже перед першою світовою війною поширилися серед найширшого загалу українців різні організації й товариства, які гартували своїх членів у суспільно-громадській здисциплінованості. Врешті, польський режим після першої світової війни, хоч наставлений на повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель, то все ж таки був імітацією західньо-европейської демократії. Національне ж відродження українців на Наддніпрянщині на початку 20-го сторіччя вже в зародку було придавлене й зведене на манівці імпортованим з Росії соціялізмом, крайнє ворожо наставленим до ідей українського націоналізму. Царський режим не допускав існування українських організацій, які діяли б серед найширших мас і привчали б загал громадянства до організованої здисциплінованости. Врешті, большевицько-московський режим увів на окупованих теренах Наддніпрянської України систематичний, найжорстокіший варварський терор, ліквідуючи фізично всякий прояв революційного спротиву та користуючись у найширших розмірах системою провокації. Ось чому в Галичині змогла ОУН розростись безмірно міцніше та розгорнути свою революційну дію ширше, ніж на Наддніпрянщині.
Та все це ще більш заставляло полк. Є. Коновальця звернути особливу увагу на поширення революційної дії націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині.
Вже в періоді первопочинів УВО висилає полк. Коновалець на Наддніпрянщину своїх випробуваних друзів по ідеї, щоб там відновити зв'язки з українськими патріотами, знайомими йому з періоду збройної боротьби і при їх помочі організувати мережу революційної націоналістичної підпільної організації. У висліді тієї ініціятиви твориться в Києві в 1920 р. „Центральний Революційний Комітет”. Удари, що їх наносить революційній дії на Наддніпрянщині большевицька поліція ЧК і ҐПУ, не зневірюють незламного організатора й вождя революції. Він все наново ставить революційну роботу на опанованих большевиками теренах України.
Соборницький характер революційної націоналістичної організації намагається полк. Коновалець зберегти і в персональному доборі членів Проводу ОУН.
Беручи до уваги зовсім інші умовини для революційно-підпільної дії в підсовєтській Україні, полк. Коновалець не творить тут централізованої сітки революційно-підпільної організації з єдиним крайовим проводом на всі українські землі, окуповані большевиками, але децентралізовані, самостійно діючі клітини, які звичайно навіть назви для себе приймають різні, щоб таким чином невдача одної клітини не потягала за собою розкриття інших. Зв'язок із організаторами й керівниками тих клітин переймає полк. Коновалець особисто в свої власні руки: тільки він один, йому одному відомими способами, контактувався із зв'язковими підпільної організації на СУЗ, які під якимсь претекстом мали змогу побувати поза кордонами СССР і знову повернутися в Україну. Інформуючи членів Проводу ОУН про діяльність клітин революційно-підпільної організації, на СУЗ та про свої зв'язки з ними, полк. Коновалець навіть їм не розкривав ні розміщення клітин організації в терені, ні їхніх провідників, ні зв'язкових, ні способу контакту з ними. Тільки випадково бачили деякі члени ПУН декого із таких зв'язкових: звичайно полк. Коновалець зустрічався із зв'язковими Організації з підсовєтської України особисто, сам один, завжди в іншому місці, а то й в іншій за кожним разом європейській країні, їздячи для того не тільки по всіх країнах Західньої й Центральної Европи, але й до Фінляндії, Литви, Швеції й Норвегії.