На підставі інформацій найближчих тодішніх співробітників полк. Коновальця стверджено, що на переломі 1937/38 рр. існувало на Наддніпрянщині щонайменше п'ять таких самостійно діючих центрів революційно-підпільної організації, з якими полк. Коновалець за посередництвом окремих крайових зв'язкових держав безпосередньо зв'язок.
Ясна річ, що безпосереднє керівництво організаційною сіткою на Наддніпрянщині та безпосередні контакти із зв'язковими, які приїжджали для зустрічі з полк. Коновальцем з підбольшевицької України, крили в собі дуже серйозну небезпеку для самого життя полк. Євгена Коновальця. Про таку небезпеку пригадували такі голосні події, як заманення при помочі зв'язкових-провокаторів у засідку та охоплення керівників біломосковських еміграційних організацій ген. Кутєпова й ген. Мюллера. Але й ці пригадки про грізну небезпеку від безпосередньої зустрічі з людьми, які приїжджають у характері зв'язкових підпільної організації з СССР не вплинули на полк. Є. Коновальця в тому напрямі, щоб він передав особисті контакти комусь із своїх співробітників. Він рішуче й послідовно стояв на становищі, що особливості підбольшевицької дійсности вимагають, щоб керівництво поодинокими центрами підпільно-революційної організації й контакт із провідниками тих центрів перебували таки безпосередньо в його руках.
Весною 1938 р. полк. Коновалець подав своїм найближчим співробітникам, що він приготовляється до того, щоб в найближчих місяцях особисто дістатись нелегально, організаційним зв'язком до УССР і там на місці особисто провірити ситуацію, стан і можливості підпільно-революційної дії.
Факт, що в 1936 р. швейцарська поліція в Женеві викрила большевицьких агентів Нормана і тов., які приготовляли замах на полк. Є. Коновальця, свідчить переконливо про те, що до того часу большевицьким агентам не вдалося ще було ніде продістатися в сітку організаційного зв'язку полк. Коновальця з СУЗ; а переведення большевицького атентату в травні 1938 при помочі одної із сіток зв'язку говорить ясно про те, що й весною 1938 р. большевики не знали організаційної сітки, при помочі якої полк. Коновалець приготовлявся їхати нелегально в Україну, бо якщо б большевицька поліція була довідалась вже про сам плян нелегальної поїздки полк. Коновальця в Україну, то зовсім певно не організувала б атентату поза кордонами СССР, а сконцентрувала б була всю свою увагу на намаганні схопити полк. Коновальця живим на окупованій ними території України.
„Ет ту, Бруте, контра ме!”
Здавалось би, що за всю цю важку, відповідальну, повну найбільшої посвяти і так корисну для всієї української нації працю знаходив полк. Є. Коновалець бодай належне признання та повну піддержку з боку всього українського народу. Він же щиро й безкорисно віддав Україні всі свої сили, все своє життя, ніколи ,,патріотом партії” не був і якщо не погоджувався з тією чи іншою українською партією, а то й поборював їх, то робив він це завжди єдино в ім'я всенаціональних українських інтересів.
На жаль, в часах, коли полк. Є. Коновальцеві доводилось вести революційно-визвольну боротьбу, язва партійництва так дошкульно підгризала характер багатьох політичних українських діячів, що вони, засліплені партійною ненавистю до кожного партійного їх противника, не завагалися виступити навіть проти випробуваного українського патріота такого хрустально чистого характеру, з такими незвичайними організаційними здібностями та з такими заслугами історичного значення в боротьбі за українську державу, як полк. Євген Коновалець. Раз-по-раз приходилось йому на протязі двадцяти років повторяти з гіркістю вислів Цезаря, що став відомою в усьому світі приказкою: „І ти, Бруте, проти мене?”, „І ви, українські політичні діячі, члени українського народу, для якого я віддаю все, що маю, проти мене?”…
Неперебірлива лайка в пресі українських партійних діячів та їхні несовісні наклепи й інсинуації мусіли боліти полк. Є. Коновальця безмірно важче, аніж всі атаки із сторони наших національних ворогів. Всі атаки й наклепи червоних та „білих” москалів і поляків приймав полк. Коновалець завжди з усмішкою, українською приказкою: „Брешуть на нас собаки, значить — ми їдемо!” Але за що ж, чому, в ім'я чого насідалися на його честь свої ж таки „патріоти партії”?
„Хай дошкулюють, — писав полк. Коновалець з гірким жалем в одному із своїх листів до близького приятеля, — хай інтригують і видумують найогидніші інсинуації, може урвуть ними і мою видержливість і я в висліді того залишу важку суспільну роботу й… хоч короткий час заживу спокійно приватним життям, як безліч інших”.
Та надщербити крицеву міць стійкости полк. Євгена Коновальця на полі бою за волю Батьківщини не змогли ні скажені ворожі атаки, ні нікчемні напасті українських таки партійних політиканів, ні важкі умовини еміграційного життя.
Бо до всіх трудів, зв'язаних із працею на пості керівника підпільно-революційної організації, долучувалися ще й важкі матеріяльні умовини еміграційного життя, серед яких приходилось полк. Є. Коновальцеві жити весь час, а про які мало знали навіть найближчі його товариші праці.
Національні вороги українського народу, москалі й поляки, проти яких було звернене вістря боротьби, організованої й керованої полк. Коновальцем, намагалися плямити його честь інсинуаціями про те, ніби ведена ним боротьба і він сам у приватному житті спираються „на чужі фонди”. Такі інсинуації повторяли за кордоном всі агенти тих наших національних ворогів. У своїй партійній засліпленості не завагалися й деякі українці, в своєму моральному упадку, повторювати отакі інсинуації наших національних ворогів, щоб тільки дискредитувати боротьбу, очолювану полк. Коновальцем, і його самого.
А тим часом, кожна чесна людина, яка цікавилась тими справами, мусить признати, що полк. Євген Коновалець не тільки не одержував ніколи ні сотка якоїсь підмоги в своїй боротьбі від якихсь сторонніх сил, але й ніколи про таку підмогу не старався, бо будь-яке узалежнювання себе чи веденої ним боротьби від сторонніх сил він відкидав рішуче і в теорії, і на практиці. У своїй праці спирався полк. Є. Коновалець і під моральним, і під матеріяльним оглядами тільки на українське громадянство; якщо мова про фінансову піддержку, то на щиру і щедру жертвенність української еміграції в США і Канаді.
Та мимо щедрости українського громадянства, яке перебувало на чужині, його пожертви в порівнянні до потреб революційної дії на Рідних Землях і спертої на неї та доповнюючої її політичної роботи за кордоном, були далеко не вистачальними. Бачачи це, полк. Коновалець впливав на розподіл фондів так, що були заспокоєні потреби боротьби і політичної роботи, після того мінімум прожитку для тих, хто всеціло віддав себе політичній роботі і на самому кінці — конечності прожитку для себе самого і своєї сім'ї. Про важкі фінансові клопоти, в яких доводилось із-за цього жити йому і його сім'ї, не скаржився полк. Коновалець ніколи нікому. Та про них говорить проречисто хоча б один лист, що його написав полк. Коновалець до свого довіреного приятеля в США в 1936 р. Коли швейцарська поліція викрила приготовлюваний большевицькими агентами атентат на полк. Коновальця і в зв'язку з цим доручила полк. Коновальцеві негайно виїхати з Швейцарії, він, одержавши від італійської влади дозвіл переїхати до Риму, був змушений написати листа до свого довіреного приятеля в США з проханням взяти для нього в якомусь американському банку позичку сто дол. (очевидно, на прізвище того приятеля), бо в нього не було грошей на… заплачення білету для його дружини і сина із Женеви до Риму! „Цього листа, — писав він приятелеві, — зараз знищте і нікому про нього не згадуйте”…