Бажання помсти вдовольнивши,
Нудьгу прогнати він не міг.
За ним і Ольга позіхала,
Очима Ленського шукала,
І нескінченний котильйон
Її томив, як прикрий сон.
Нарешті кличуть до вечері.
Постелі стелять; для гостей
Широке місце від сіней
Аж до дівочої, по двері.
Онєгін тільки з-між усіх
Додому рушив на нічліг.
-------------------
* Там, де дні хмарні й короткі, родиться плем'я,
якому вмирати не боляче. Петр[арка] (італ.).— Ред.
II
Все спить: у залі для гостини
Хропе дебелий Пустяков
Біля дебелої дружини.
Гвоздін, Буянов, Пєтушков
І Флянов, трохи занепалий,
В їдальні на стільцях лежали,
А на долівці, у кутку,—
Тріке в фуфайці й ковпаку.
Панянки в горницях Татьяни
Та Ольги сплять невинним сном.
Сама журливо під вікном,
Повита променем Діани,
Татьяна лиш не спить бліда,
На темне поле погляда.
III
Його негадана поява,
І ніжність погляду чудна,
І мова з Ольгою ласкава,—
Таке це дивне все! Вона
Його не може зрозуміти;
Та як у серці погасити
Пекучі ревнощі! Стиска
Їй серце, як страшна рука,
Печаль. Безодня роз'яріла
Немов під нею клекотить...
«Загину,— Таня шепотить,—
Від нього і загибель мила.
Навіщо марно нарікать?
Від нього щастя не чекать!»
IV
Вперед, вперед, моя істор'є!
Особа кличе нас нова.
В п'яти верстах од Красногор'я,
Де виріс Ленський, прожива
Та благоденствує й донині
По-філософському в пустині
Зарєцький, за минулих днів
Отаман зграї картярів,
Гультяй і зух, трибун трактирний.
Тепер — з початком сивини —
Сімейства батько без жони,
Надійний друг, поміщик мирний
І навіть чесний чоловік:
Так виправляється наш вік!
V
Облесний люд колись в околі
Його за смілість вихваляв:
На п'ять він сажнів із пістоля
У туза справді поціляв.
Та й те сказать, у справжнім бої,
Одваги повний огняної,
Він одзначився, серед дня
В багно звалившися з коня,
Мов хлюща п'яний, і дістався
В полон французам без тривог
Новітній Регул, честі бог,
Він знов би у неволю дався,
Щоб кожен ранок, по зорі,
Хилити наборг у Вері37.
VI
Умів він друзів веселити,
Дурного підіймать на сміх,
Розумного у дурні шити
Чи спотайна, чи при усіх,
Хоч деякі дотепні штуки
І не минались без науки,
І він, на радість ворогам,
Вклепатись часом міг і сам.
Він майстер був посперечатись,
І гостро, й тупо відказать,
І передбачливо мовчать,
І передбачливо змагатись,
Підбити друзів молодих
І на бар'єр поставить їх,
VII
Або до миру нахилити,
Щоб пообідати в гурті,
А потім наклеп розпустити,
Як то поводиться в житті.
Sed alia tempora!* Буяння
(Як і солодкий сон кохання)
Минає по весні людській.
Як я сказав, Зарєцький мій
Під тінь черемшин та акацій
Від бур сховався під кінець
І там, як істинний мудрець,
Капусту садить, мов Горацій,
Качок розводить та гусей
І учить азбуки дітей.
------------------
* Але часи інші! (лат.).— Ред.
VIII
Був не дурний він; мій Євгеній,
Не шанувавши серця в нім,
Любив думки його — не вчені,
Та глуздом натхнуті живим.
Він залюбки з ним зустрічався,
Отож ніяк не здивувався,
Коли об ранішній порі
Його побачив на дворі.
Той увійшов, почав розмову,
Почавши, скоро сам урвав
І, усміхаючись, подав
Йому записку юнакову.
Онєгін, ставши при вікні,
Проглянув літери дрібні.
IX
То був приємний, благородний,
Короткий виклик, чи картель:
Поет, узявши тон холодний,
Ним кликав друга на дуель.
Онєгін у недовгій мові
Того доручення послові
Сказав, що завжди радий він.
Оддавши ввічливий уклін,
Зарєцький вийшов із покою;
Багато дома мавши справ,
Він бути довше не бажав.
А що Євгеній? Самотою
Себе він гостро засудив,
Що нерозважно так чинив.
X
І справді: зміркувавши строго,
Він визнав у думках своїх,