— Вільтруд! — покликала дівчину. — Одяг і інсигнїї імператриці!
Дівчина метнулася до скринь, хапливо діставала одяг, прикраси, корону, золото, самоцвіти. Шурхіт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота, зблиски діамантів у сутіні вежі. Вдруге в житті надягала Євпраксія урочисті шати імператриці з піднесеністю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед вінчанням у Кельні і ось тепер, коли відважилася вбратися так, щоб здобути собі волю.
Одягання забрало багато часу, і чоловіки вже неприховане тривожилися, але Євпраксія була мов суцільний спокій.
— Тепер можемо йти.
Кинула на обох чоловіків погляд, повний погорди, стала спускатися першою, не озираючись, вийшла в перехід між вежами.
Рукатий кентавр проводжав Євпраксію, і веселощі його тепер уже не видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли імператрицю ув'язнено в цю похмуру вежу.
Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для нагадування про веселощі й красу життя.
Євпраксія не озиралася, не дивилася, знала все про кентавра, бачила веселий розкид його копит, химерну борідку, чашу з вином. Так само не дивлячись, знала, що в найвищім отворі Соколиної вежі непорушно стоїть мовчазний похмурий чоловік, стоїть перед безмежним темним простором, сам темний постаттю и лицем у передсвітанковім мороці, але світилося їй те лице ам сюди буйним подихом волі, зоріли для неї очі сокольника, мабуть, ладнався він випустити відразу мало не всіх своїх соколів на честь її визволення, щоб почалося воно у розсвисті дужих крил, в нестримності й захваті.
Імператриця дивно схитнула головою, тьмавий блиск од корони вдарив кудись угору, ніхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє Євпраксй сокольник зі своєї вежі, зате молода жінка знала про те, бо хода її відразу зробилася легкою мовби летючою.
— Benedictus, qui venit іn nomine Domini — пробурмотів абат Бодо, а Заубуш проказав якусь із своїх найтяжчих лайок. Буде йому сто тисяч свиней, коли через ослячу впертість цієї жінки все загине!
А Євпраксія вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксія — Адельгейда, імператриця. Була ув'язнена як проста жінка. Всі в'язні однакові, їх об єднув неволя. Звання не важать. Охоронці звикають до своєї зверхності, пильновані трактуються ними як упосліджені, скинуті на саме дно існування істоти, яким уже ніколи йе дано піднятися. І коли й може бути для них вихід, то лиш в єдиному напрямку: до смерті.
Кнехти за велінням імператора берегли у Вежі п`яного кентавра його жону. Ніколи не бачили її, звигіди до думки що то просто жінка Генріхова, імператорська гідність Адельгейди чи й пам'яталася цим збайдужілим до всього на світі, окрім італійського вина та смаженого на дикому вогні м'яса, германським воїнам. Тож якою несподіванкою мала стати поява перед ними Адельгейди в урочистих шатах в короні, з усіма інсігніями, належними сану імператриці! Знетямлення сонних охоронців було таке велике, що вони не спромоглися навіть заступити дорогу імператриці, лиш старший з них, схаменувшись, спробував було нахилити спис, показуючи, що далі йти невільно, але імператриця гордо повела рукою і владно сказала:.
— Що маєте чинити, забачивши імператрицю?
І тоді охоронці впали на коліна.
Важили й не слова імператриці, і не імператорські інсигнії — пам'ятали кнехти гаразд непостійність Свого імператора. Хто ж то знаві може, імператор простив свою жону і тепер кожен, хто спротивиться його новому велінню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до імператора чоловік барон Заубуш теж супроводжує імператрицю і тримається від неї аж он на якій поштивій відстані!
У палацовому дворі їх уже ждали коні. Для імператриці тримали золотистого коня. Сідло — єдвабне, у квітах, вуздечка з нитяного золота і єдвабу, із шнурками золотими і повіддям єдвабним, чепрак пурпуровий, з китицями. Закуті в залізо рицарі готувалися до супроводу. Твердогубі коні нетерпляче обпінювали золочені залізні вудила. Брама замкова вже стояла отвором, глухо задуднів дерев'яний міст під копитами, викресалися іскри підковами на веронському камені. Невеличка купка вершників швидко віддалялася від Верони, від замку, від веж. Мабуть, мовчазний сокольник стежив за тими вершниками зі своєї вежі, може, зітхнув, може, всміхнувся, а тоді випустив одразу цілий десяток соколів у передранкове небо. Хай летять, хай дихають волею, бо нема в цім житті нічого дорожчого.