Можна б сказати, що християни у своїй взаємній ворожнечі перевищили всіх. Поки тривало змагання між східною і західною церквами, поки ромейські імператори намагалися запанувати в своїй частині світу, на заході запекло змагалися між собою папа й германський імператор, і кожен змагався за віру, за її утвердження й чистоту, кожен намагався відблиски божества потягнути на свої корогви й штандарти. Що то за віра, яка може щоразу хитатися й навіть змінюватися, залежно від примхливості пап, насильств імператорів і королів, несправедливості і чвар, між тими, хто проголошує себе носіями і захисниками її? Яка віра, який бог може існувати серед чвар, брудних пристрастей, брехливості, жорстокості? Невинні, чисті, прекрасні люди гинули на полях битв, а нікчеми процвітали тим часом тільки тому, що назвали себе служителями віри і були послідовно безжалісні до всіх і всього, окрім себе й свого бога.
Папа Урбан виявився хитрішим за грецького імператора Комніна. Він розумів, що близького ворога треба знищувати силою, супротивника ж далекого, недосяжного слід спробувати схилити на свій бік хитрощами, вмовляннями, ласкою. Тому з імператором Генріхом велася жорстока, нещадна війна, яка часом видавалася навіть безнадійною, але іншого виходу тут не було. Що ж до такого володаря як далекий руський князь, загадковий, могутній і бажаний всіляко, то тут застосовано спосіб, сказати б, лагідний, як свого часу вже було зроблено, даруючи королівську корону польському князеві, а тоді угорському, чим навіки було прилучено ці землі до римської церкви.
Однак корону дарують тоді, коли її просять. Руський князь не просив. До того ж, чутки були, ніби в руських володарів корона вже давно була — чи то якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий час, починаючи від Ярослава Мудрого, руських володарів звано в Європі царями. Іншого слова автори хронік не вживали. Тоді що ж? І ось папі Урбану трапилося відразу дві нагоди. 1087 року італійські купці з города Барі викрали в Мірах Лікійських мощі Миколи-чудотворця, святого, яким пишалася грецька церква і який чомусь користувався великою прихильністю Русі. Викрадено мощі й перевезено в Барі, мовляв, для захисту від сельджуків, насправді ж це був звичайнісінький грабунок, бо викрадали тоді й грабували не тільки багатства й городи, а й святі реліквії, гробниці, навіть святих; мовляв, у якої церкви більше святих і вони значиміші, та церква, виходить, теж могутніша. Відразу ж, крім свята зимнього Миколи, яке відзначалося 6 грудня, встановлено було свято Миколи весняного — 9 травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок і не захотіла прийняти весняного свята. А як руські? І ось тут папі Урбану помогло використати цю нагоду те, що донька руського царя, імператриця германська, була кинута Генріхом у вежу, потребувала захисту, співчуття, допомоги, про це мали довідатися у Києві, і негайно було споряджено туди пишне посольство на чолі з єпископом Федором, а що руського володаря ніякими дарами ніхто не міг здивувати, та ще ж треба було якось злагіднити сумну вість про неволю його доньки (окрім папських запевнень, що зусиллями апостольськими вона буде визволена), то й послано з Федором до Києва у золотому ковчежці, з прозорим скляним верхом, одну маленьку кісточку з мощей Миколи-чудотворця. Кісточка, слід зазначити, була така малюсінька, ніби й не від чоловіка, а заяча або пташина, та важила тут не величина дарунка, а його, сказати б, висока суть і свідчення щедрості римського первосвященика. Бо ж константинопольський патріарх, відаючи про особливу любов до Миколи на Русі, міг би, маючи цілі мощі чудотворця, давно вже послати до Києва такий дарунок, а бач — не послав. Рим, натомість, виказував щедрість. Рим далеко бачив, його знання розповсюджувалися безмежно, його впливи були нездоланні, — це мав би вичитати руський цар з непоказного, вдавалося б, але сповненого значимості дарунка.