Давно перестала бути малою, а жити хотілося. Навіть тоді, коли все довкола віщувало кінець і загибель, вірила: ніколи не пізно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цілковитий відчай і подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись від гидких дотиків саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалі нікому не вдається прожити безкарно, коли вже від народження не стає на змагання зі світом.
Вночі до неї прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно світили золотими своїми очима, мовчали. Вона спитала:
— Що хочете мені порадити? Вони мовчали.
— Може, хочете мені помогти? Не казали нічого.
— Щось покажете мені?
— Подивися на свого сина, — сказали вони.
— Але ж я ніколи його не бачила, як упізнаю?
— Дивись, — була відповідь.
І справді: вона побачила й упізнала його, хоч не вірила, що таке може бути. Ішов у самій сорочечці, білявий, гарний, очі мав, як у неї, мов сірі довгасті птахи, ішов упевнено, вимахував одною рукою, ніби дорослий, мужній воїп, а другу притискував до боку, бо під пахвою щось мав.
— Що там у тебе? — спитала вона, і він, не зупиняючись, підсмикнув плече догори й з-під пахви йому блиснуло золотом, аж Євпраксія вжахнулася й розпачливо закричала: — Що то? Хрест? Кинь його! Покинь!
Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи їй назад, і вона побачила, що він іде попереду тисяч дітей, веде їх за собою, вони збираються з Германії, Бургундії, Франції, малі, нерозумні, беззахисні, і всі йдуть мовчки, вперто, засліплено. Куди? У хрестовий похід. Ніхто цього не каже, але всі знають. Жахливе видовище. Діти перебираються через гори, спускаються в долини, їх цькують собаками. Закидають камінням. Не дають навіть води, і вони п'ють із струмків і річок, по-звірячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. Євпраксія женеться за сином, за дітьми — не може наздогнати, гукає — ніхто її не чує, просить помочі — ніхто не відгукується. Діти доходять до моря, де стоїть великий чорний корабель, а перед кораблем — папа Урбан у золотій тіарі, він стукає золотим хрестом по кораблю, кричить: «Сюди, воїни Христові, сюди!» «Вони ж не вмістяться!» — каже Євпраксія. «Все у волі божій», — відповідає Урбан, а її син стає коло папи й помагає йому заганяти дітей на корабель. Вона підбігав ближче, бачить, що корабель не має дна, самі борти — і морська безодня внизу. Діти тонуть, а на їх місце приходять нові, і папа жене туди всіх, і всі тонуть, і коли тоне останній, Урбан штовхає в корабель її маленького сина, і море змикає над ним свої води, все кінчається, на світі навіки поселяється жах, запановує темрява, навіки згасають золоті очі чеберяйчиків…
Не сон і не ява — що ж то? Так і зодягалася вранці в непевності, не зауважила відсутності Вільтруд, надягла все чорне, але на груди — золотий ланцюг. Не імператорський — київський. Хай помагає від зубожілих душ цього світу.
До місця засідань собору, згідно зі звичаєм, всі мали добиратися пішки — навіть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповільнено, збиралися довго, ще довше всідалися на своїх місцях перед тисячами простого люду, збитого на полі в тісному стиску, втомленого від нетерплячки, очікування й екстатичності.
В Євпраксії того ранку з особливою силою зродилося все жіноче. Відганяла від себе відчай, зате радо й охоче допускала примхливість, смак до вишуканості, погорду й певність. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не веліла приймати самої графині Тосканської, яка мала товаришувати імператриці в її покаянному поході на поле за П'яченцою.