— Як ся маєш. Кирпо?
— Ні пес, ні видра! — віджартовувався Кирпа, тупцювався коло квасолі, зазирав ув оті вулички, в оту затаєність і затіненість, тоді кидав погляд на Журину, погляд мовби й звичайний, випадковий, але жінці ставало млосно від отого миттєвого шмугляння по ній пильних воєводиних очей, вона квапилася відвернути його від того, про що він міг би заговорити або хоч подумати, казала:
— Дивись — квасоля. Правда ж, як наша?
— А ми чиї?
Вона змовчувала. Сама не належала собі. Чия? Нічия. Та чи й буде вже чиясь?
Кирпа вміло ставив тички. Він, правда, все на світі робив уміло, швидко й охоче.
Земля була м'яка, тепла, тепло панувало вже он який час, навіть не було набридливих дощів, од яких у чоловіка розмокають тут навіки маслаки. Кирпа якось мовби розм'якав од тепла й од такого буденного заняття, в ньому нічого не зоставалося від воїна, пропадала шорстка косоплечість, він стояв у довгій сорочці, у зношених портах, босий, простоволосий, був якийсь зовсім домашній. Раз не витримав. Чи пожартував, як завжди, чи й справді? Сказав з якоюсь безнадійною гіркотою:
— Прийшла б ти сюди вночі, в оці гущавини. Вона вдала, ніби не розуміє:
— Вже я тут, нащо вночі приходити?
— Тоді б і я, може, прийшов…
— І ти вже тут.
— Вже тут, а ще й не тут…
Вона промовчала. Билася жилка на шиї, млость поймала всю, солодка байдужість запанувала в усьому тілі. Хай станеться, як має статись і що мав статись.
Але Кирпа взявся до роботи, вправно вбивав гострі тички в м'яку землю і виходило так, ніби віддаляється з кожною забитою тичкою від Журини. Коли вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав:
— То як? Прийдеш?
— Про віщо ти, Кирпо? — перепитала, відразу й пошкодувала, але він обернувся до неї, показав в усміхові свої сліпучі зуби:
— Ну, не при сонці будь сказано…
І, замахнувшись так самісінько, як для рубання мечем, косоплечо посунувся на неї, і вона опинилася в його обіймах, вдарилася об нього тілом, сорочка на сорочку, груди на груди.
— Господи, сором же ж!
Він не міг відірватися від неї, та й вона так само не мала такої сили, але в жінці завжди живе сором'язливість, страх і нерішучість.
— Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Він відчахнувся од неї, сп'яніло відсунувся, перекосило його ще більше, ніж звичайно, сказав твердо:
— Жду тебе тут, як стемніє. Мовчазну згоду вичитав у великих її очах. Так само мовчки й покрадьки зійшлися вночі, відразу відшукали одне одного, забилися в глибини зелених нетрів, м'яка земля ласкаво прийняла їх; вони доторкувалися одне до одного з пожадливістю сліпих, що спіткалися після довгих блукань у безлюдній пустелі, мова перейшла в пальці, в руки, слова стали дотиками, вони впізнавали одне одного й не впізнавали, задихалися від ніжності, тонули в ній, стогнали, відчуваючи, що ось-ось загинуть. Чом так пізно зустрілися, чом так довго не могли знайти одне одного, чом, чом, чом? Довгі коси Журини розсипалися по землі, обплітали воєводу, були неначе живі, з них мовби вилітали іскри, їхній зелений сховок осяював-ся якимсь дивним світлом, тиша панувала довкола така, ніби все на світі вмерло, тільки вони живуть, бо тільки вони справді живуть, а більше ніхто.
Земля була м'яка, клаптик землі, накритий густим безшелесним зеленим світом доброї до них квасолі, такої ж самої, як у далекому Києві, і земля в темряві нагадувала мовби щось київське, хоч від згадувань вони обоє були далекі, бо й навіщо? Нічого тепер не поможе, позаду немає нічого, вони тут, нині й прісно і вовіки віків, нині, нині, нині!
Кирпа обводив долонями Журину, те місце, де вона лежала, той клапоть землі, що був під нею.
— Ось. Б'ються люди за землю. А землі кожному — аби вмістилася на ній кохана жінка. Більше й не треба.
Журина тихо засміялася.