Тепер володів імперією, жінкою ж заволодіти не міг, відмовлено йому в тім, на що здатен найостанніший чоловік у його державі. Що він міг сказати цій жінці? І чому мав казати, виправдовуватися, переконувати? Його володарювання харчувалося натовпами. Не займався ніколи окремими людьми. Переконувати й умовляти кожного зокрема — то занадто обтяжливе і загайливо. І людям, помітив, так само подобалося згуртування, збирання докупи, аби відчувати свою велич, численність, огром, при якому кожен може розчинитися, зникнути з очей, ухилитися від гніву, від кари, від загребущих рук володаря. Він збирав натовпи, вів їх за собою. Проти баронів, проти папи. Селяни йшли в похід не більше, як на сорок днів, бо їх ждало поле. П'ятниця, субота, неділя відводилися для молитов. Коли ж воювати? Як запобігти розпорошенню люду? Збирав для військових оглядів, повітань, шумували стяги, гарцювали коні, ревли труби. Збирав люд у соборах, скупчував його, збивав докупи, ие давав розпорошитися, прагнув перемог, не думав про поразки, власне тіло сприймалося ним як його міць і влада. Поразка означала смерть. Тільки перемоги, скрізь і завжди! І ось поразка тіла, але дух не зломлено, і сонце світить, і треба жити далі й перемагати знов! Він не може зносити невдач і повинен шукати нових шляхів для успіхів. Так знайшов Адельгейду. Самою долею… Він сказав уголос:
— Самою долею визначено… Ви — імператриця… Я зробив вас нею.
Вона засміялась здалеку, невловима, непідвладна його словам.
— Доля може зробити імператрицею. А жоною? Генріх знов заціпенів на своєму незручному сідалі. Думки билися йому в голові безладно й гарячкове. Він вівся з нею недоладно. Утікав ночами з імператорської ложниці — сором і ганьба. Що мені й тобі, жоно? Ще не настав мій час. Треба б інакше. Вона ж дівчина. Зовсім юна. Непорочна. Віргіна. Не піддалася Кведлінбурзькому зіпсуттю. І кров. Образив її. Не мае в собі крові грецьких імператорів, зате має кров руських царів. Він сам імператор ще тільки в третьому коліні. Його дід, Конрад, перш ніж став імператором, був звичайним маркграфом, до того ж неписьменним. Тому барони й викричали його імператором, сподіваючись, що дурним легше крутитимуть. А в неї — триста чи й тисяча років тривання царського роду. І руська імперія не має меж. І неприступна в своїй загадковості. З Адельгейдою треба інакше. А як? Попри все, вона все ж таки жінка. Адам і Єва були в раю всього лиш сім годин. Чому не довше? Бо негайно по сотворінню жінка зрадила. Щойно сотворена (в шосту годину) жінка тут же спробувала плоду й подала його чоловікові, який з'їв його з любові до неї. Ось: любов! Він любить Адельгейду, тому й зробив її імператрицею.
— Я люблю вас! — вигукнув Генріх і скочив із трону, випростався, ухопився за золотий ланцюг обома руками, так ніби хотів зірвати його з шиї.
— Дякую. Ще не чула від вас цих слів.
— Тепер ви їх почули! — він кричав і далі. Уже не міг спинитися. — І тому… І тому я велю… Я сам прожену всіх ваших руських! Я відправлю їх назад до Києва! Усіх, усіх! Нікого не залишу! Ні стольників, ні…
Хотів додати «спальників», але стримався і для потвердження своїх слів тупнув ногою.
— Усі з радістю підкоряться вашим велінням, імператоре.
— Усі? А ви?
— Я також.
— Ми завтра їдемо до Майнца! Ні, до Вормса, ми поїдемо в Шпеєр!
— Ми поїдемо туди, куди ви звелите, імператоре. Він втомлено згорбився, сказав мало не жебруюче:
— Адельгейдо…
— Я б теж хотіла назвати не імператором, а просто Генріхом, надто що для мого роду це ім'я, сказати б, звичпо-щасливе. Адже тітка моя Анна стала жоною французького короля Генріха.
— Не імператора — тільки короля.
Євпраксія полоснула його своїм сіро-сталевим поглядом, з неприхованою погордою до його нікчемної пихатості говорила далі, говорила своє, не знати було, до чого веде і, отже, як мав ставитися до її слів імператор.
— Моя тітка Анна в час церемонії коронаційної присягалася на євангелії, вивезеному з Києва, писаному по-руськи.
Він хотів не без єхидства докинути, що його жона цю нагоду втратила безповоротно, але Євпраксія не допустила його до мови владним порухом руки, ніби вгадуючи його слова, сумовито сказала:
— Мене привезено в цю землю дитиною, і ніхто не підказав наслідувати тітку Анну. Мала б я це зробити ще перед тим Генріхом, маркграфом, — не зробила. Сповідник мій отець Северіан згодом карався вельми, бо то була його провина. Я простила йому, але гіркота в серці моєму залишилась.