Хотіла вирватися, втікати, бігти світ за очі. Не мала помічників, нікому не могла відкритися, навіть сповідникові своєму Бодо не сказала нічого, бо вже переконалася в його нещирості й безсиллі. Виборола собі недоторканість слізьми, імператор після тої ночі смерті, ганьби й болю лякався, видно, Євпраксії, щосили вдавав заклопотаність державними справами, навіть Заубуш виказував всіляку поштивість, хоч плата йому від імператриці завжди та сама: зневага й погорда. Сльози ж слугували проти всіх. Світ закрутився в сльозах.
Дні належали їй. Імператор вершив імперські суди, приймав послів, розсилав гінців повсюди, закладав перші камені майбутніх замків, палаців, соборів, надто ж соборів, бо мав збирати в них люд, не давати йому розпорошуватися, забувати про державну спільноту. А ще: імператор, як завжди, готувався до війни, бо ж імператори те й знають, що йдуть на війну або повертаються з війни. У собори людей збирано іменем і так званою всемогутністю бога, до себе ж імператор прихиляти спільників мав ласкою, щедрістю, панібратством. Тому ночі гинули в гучних учтах, холодні похмурі палацові зали затоплювало криваве палання смолоскипів, змерзлі й голодні барони з стуком-грюком падали за столи, єпископи квапливо благословляли трапезу, імператор відривав перший шматок, відпивав перший ковток, імператриця теж мала сидіти поряд, бо так велів звичай і вимагала держава, яка вимагає од усіх, нікого не звільняючи від обов'язків, і обов'язки тим ті вищі і обтяжливіші, що вище стоїш ти в загальній 'ієрархії, аж іноді здається, ніби немає ієрархії прав, існує тільки ієрархія обов'язків.
Євпраксія сиділа на учтах заплакана. Попервах це щоразу бентежило баронів, бо де ж це бачено: імператриця показує всім свої сльози! Та учта набирала розмаху й розгону, пилося щедро й пожадливо, їлося ще пожадливіше, червоніли морди, хижо виблискували очі, важко падали на дубові стільниці набряклі кулаки, у заводіяпько-му крикові чорно зіпали роти, запановувало єднання пияків, солідарність ненажер, спільнота темних пристрастей, роз-клекотаність, роззухваленість, розсвиняченість… Згортали зі столів кухлі з пивом, наїдки, нахвалялися, лаялися, погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд, під п'яний регіт намагалися поціляти в голови, у пики, ті, хто сидів, хапали розтанцьованих, рвалв за ноги, валили разом зі столами, у грюкоті, прокльонах, реготняві все переверталося, світ перевертався… Не хотілося жити в такому світі, він вартий був хіба що сліз. Але обпилих баронів уже не бентежили сльози імператриці, як то було на початку учти. Сприймали її заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже. Навіть не дивувалися — обурювалися:
— Імператриця — і в сльозах?
— Чому вона плаче?
— Як сміє?
— Тут ніхто не плаче!
— Не повинен!
— Не має права!
Генріх і собі йідкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для відстаней, голос для всіх одразу і ні для кого зосібна. Принаймні не для неї, ні, ні! Про що мала говорити з цим жорстоким і брудним чоловіком після тої наруги, якої зазнала від нього? І що їх єднало? Імперія, спільна безвихідь чи ота страшна ніч смерті, ганьби й жорстокого сорому? Генріх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксія була байдужа. Байдужість виказувала навіть у своєму плачі. Слізьми, мов прозорою запоною, відгороджувалася від усього, хотіла вберегтися від ще більшого бруду, неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих, хижих, невситимих.
— Ви не прикликуєте мене до себе, — ображався Генріх.
— Ні!
— Не хочете бачити свого імператора?
— Було б злочином одривати вас від державних справ.
— Це вдень, а вночі?
— Вночі ви вриваєтеся без запросин.
— Я просто приходжу, бо маю право. Імператорові належить усе.
— Є межа, якої переступити нікому не дано.
— Що це за межа?
— Людська душа. Серце. Туди ніхто не може пробитися силоміць. Хоч би мав усіх воїнів світу.
— Мені здається, я зазирнув колись у вашу душу.
— Сталося непорозуміння. Більше не буде.
— Знайте ще й те, що всі шляхи до жіночого серця ведуть через її тіло. Тіло — це справді фортеця, часом непереборна. Але ж відомо, що думки й наміри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тілесно.
— З любов'ю ж!
— А що таке любов? Невловимість, як і душа. Я не люблю невловимостей.
— Вам більше до смаку брутальність. Я вже зазнала, з мене досить. Наші розмови не приведуть ні до чого. Ніщо вже не приведе.
Він відступився. Не тягнув Євпраксії на нічні зборища до крипти собору, не вривався до ложниці, знов заліг у своєму безсиллі, збирав сили на цю жінку, тим часом давши їй спокій.