Євпраксія не хотіла вмирати. Жити! У сонці, у травах, у пташиному щебеті, у місячному сяйві. Жити! Молилася в душі не знати й кому. Сховай мене! Не дай мене! Порятуй мене! Відішли додому. Не належала до невиразного племені втікачів з невизначеністю їхніх мандрів. Знала, куди втікати. Додому! До ріднизни! На схід сонця! До свого сонця — великого й прекрасного! А це маленьке нехай лишається тут. Кожному своє сонце миле. Додому! До Києва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю. Не мала часу ні для каяття, ні для жалю. Додому!
І тоді побачила першого чеберяйчика. Першого — і вперше. Стояв попереду, далеко чи близько — не збагнеш. Був якраз на путі в коня, на його бігу, мав би потрапити під копита — ве лякався. У непробивній темряві ночі світився, ніби мав на собі сонячний промінь. Такий маленький, що сховався б у жолудевій шапочці, видався Євпраксії більшим за все довкола — чи то він миттю побільшав, затуливши собою півсвіта, чи вона змаліла до його розмірів і відбула мандрівку туди й назад, до чеберяйчика і знов на коня в одне змигнення она, як та свята Бригітта, що здійснила подорож з Ірландії до Італії, встигнувши лиш раз моргнути.
Який він — старий, молодий, як зодягнений, як стояв, як дивився, не могла помітити. Вдарила їй у серце його лагідність, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий і мова молода, рідна, забута-презабута.
— Отак і їдь, — сказав чеберяйчик. І махнув рукою. Бо мав руки, ноги, все як у людей, тільки поменшене. Адже мала дитина має в собі все, як доросла людина, а очі їй даються відразу на все життя — вони не ростуть, не більшають, є такі, як їх дано. У чеберяйчика теж були людські очі. Великі, гарні, може, й чеберяйчика не було, а самі тільки очі? Золоті. То не в неї золоті очі, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: «Золоті твої очі, Євпраксіє!»
Їхала далі бея страху, бо сяяли їй попереду золоті очі, чеберяйчик мовби відбігав перед нею, відсовувався, відлітав, був як гори, як ліси — всюдисущий, добрий, турботливий.
— Як це ти можеш? — спитала вона його.
— Я не той, я інший, — відповів їй чеберяйчик. — Перший лишився. Там, де ти його бачила.
— А ти ж який?
— … цятий.
— Скільки ж вас?
— … сот і тисяча. Скільки треба, стільки й буде.
— І вам не страшно тут?
— Ми не відаємо, що то таке.
Вона їхала далі, чеберяйчики значили їй путь, виходили з лісових горіхів, виступали з серцевини дубів, із сирого кореня, з палого листя, з трави-переступня. Коли переїжджала через ріки, потішали її пісенькою: «Ой під мостом риба з хвостом, а на мості молода…» Коли треба було їй перепочити, проганяли від Євпраксії несплячки, насилали на неї дрімливиці й сонливиці. Коли хотіла їсти, давали їй золоту хусточку, від одного помаху якої розчинялися брами замків і городів. Коли хотіла міняти коня, приводили сіру козу, примовляли: «Козо, козо, сере-пенися!» З кози сипалося золото. Євпраксія купувала нового коня, а коза все була ціла. Бив мороз — чеберяйчики заводили сумовитої: «Сьогодні річечка бистрою йшла, на завтра річечка тихенька. Притиснув її лютий мороз. Сьогодні Пракся весела була, на завтра Пракся смутненька. Обняла її чужина…»
Відстані, пустища, ворожнеча, порожнеча… У лісі-недоборі блудило блудців сімсот молодців і чотири. А всі вони — чеберяйчики.
Серед безлюддя й безгоміння постала перед Євпрак-сією скляна гора. Світилася прозорістю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кінь густо перебирав ногами, визміював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд своєї несамовитої вершниці.
Вона спитала чеберяйчиків:
— Об'їхати?
— Їдь прямо.
Кінь не йшов. Не свій кінь — чужий, лякливий і зрадливий. Вона що спитала:
— Може, об'їхати?
— Прямо їдь!
— А як спробувати?
— Їдь, як кажемо.
Кінь не йшов. Втрачалося те, що не вертається ніколи: час. Час належить людині або не належить. Чеберяйчики тут безсилі. Вони заплакали золотими слізьми з золотих очей, сказали Євпраксії:
— Прощай.
І опинилися в рідній землі, де їх не дано нікому бачити, але про їхню присутність відають усі.
А Євпраксію вже наздоганяли. Прискакали захекані, перестрашені, розгублені, безпорадні, мовби аж добрі. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивістю, з поклонами, з перепросинами, з запобіганнями. Імператор виїхав навстріч жоні. З першими князями імперії, з архієпископами, єпископами, рицарями. Всі хотіли цілувати їй руку. Сам імператор цілував руку Адельгейді. Грали лютні, кричали рицарі, били в щити від радості. Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кілька днів. Далеко встигла відбігти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нікому. Хоч пробують многі. Людина слаба. Це стверджують найвищі князі церкви. Адельгейді скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагадає Що є людина? Очеретина шд вітром. Євпраксія чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна!