Що далі вглиблювалася в італійську землю Євпраксія, то більше й дужче гнітили її оті дивні вежі, що виростали звідусюди. Кожен багатий феодал ставив тут вежу як знак могуття. Імператриці перелічувано роди, які мають свої вежі тут і по всій Романії й Тоскані, і в Тревізській марці, і в Лаціумі: Скала, Каррара, Вісконті, Соффредінгі, Торкарезі, Убальдіні, Герардінгі. Хіба всіх перелічиш? Імператор брав городи й замки, мав би руйнувати вежі за непослух їхніх власників, але не робив цього, бо вежі згодяться то для оборони, а то для в'язниць, бо імператори завжди оберігають в'язниці дбайливіше за людей.
Верона ховалася в глибокій долині ріки Адідже. Закрут коричневих несамовитих вод Адідже зміїстим стиском охоплював зубчасті стіни й вежі города. Рожевів камінь будівель, золотисті відсвіти кидали високі дзвіниці церков, клекотіла вода довкола тяжких кам'яних опор римського мосту, що поєднував місто з пагорбом Сан-П'єтро. Непробивні стіни вінчали пагорб Сан-П'єтро, суворі вежі стерегли імператорський палац, збудований, як і вся кріпость, не знати й ким: чи ще Цезарем, який дарував колись веронцям титул римських громадян, чи королем готів Теодоріхом, чи лангобардським королем Албуїном, які обирали Верону своєю резиденцією. Генріхові теж Верона припала до серця найбільше і саме тому, як пояснював він у посланні до своєї жони, він побажав, аби це місто стало гідним місцем для перебування імператриці в цій землі на той час, поки імператор зайнятий буде своїми військовими трудами.
Коло підніжжя Сап-П'єтро яскравіла на сонці велетенська біла підкова римського амфітеатру. Білі кам'яні лави, несміливі кущики мирта між каменем, уламки прикрас, мармурові звалища аж до самого берега Адідже і зненацька з-за тих звалищ просто назустріч супроводу імператриці викотилося несамовите юрмище голих людей.
Стрибали по камінню, вив'юнювалися між поодинокими кипарисами, гнали навпростець, мчали навперейми один одному, мовчки, затято, в дикому, незбагненному шаленстві — хто, звідки, куди? Навіть незворушний абат Бодо, який тримався своїм конем неподалік від лектики, в якій несено імператрицю, не зміг утримати свого здивування і пробурмотів майже вголос: «Чи з пекла, чи в пекло поспішають ці смертні?»
Євпраксія розширеними від жаху очима дивилася на знавіснілих бігупів, від такого видовища можна було збожеволіти, бо ж нагадувало воно оте страшне збировисько в Крипті нічного собору, де навіки збезчещено її чисту душу, де зганьблено Журину, де потоптано всі святощі, які збирала в своїй душі від народження і оберігала пильно й дбайливо. «Вільтруд! — простогнала вона. — Не дивися! Заплющ очі! Відвернися!» А сама вже падала в непам`ять, світ їй ішов у круговерть, усе замикалося в безвиході. Ганьба, сором, кінець усьому.
Веронці, які супроводжували імператрицю від Песк'єри, трохи збентежені цією несподіванкою, пробували розповісти про тих голяків. Бо в тім нічого нема лихого, самий сміх. Щороку тут влаштовуються такі змагання бігунів з неодмінною умовою: бігти мають лише голі. Переможець отримує штуку зеленого сукна. Його просто урочисто загортають у зелене сукно — то вже й гумор. Той, хто прибіжить останній, одержує півня, якого (таки ж голим!) має нести в город по римському мосту Понте П'єтра. Багато сміху з цього, бо веронці люблять сміятися. Хай їхня величність належно поцінує цю здатність ве-ронців.
Юрмисько пробігло, мовби нічого й не було, а в Євпраксії тремтіла кожна жилочка від щойно баченого й знов пережитого жаху, що гнався за нею, виходить, і сюди, через Велетенські гори. Не вбережуть від нього й ці вугласті вежі, ніщо не вбереже, коли сама не знайдеш у собі сили. А де взяти ту силу?
Прислухалася, як тяжко перекидається, б'ється в ній син, її кров, але й кров Генріха, хоч це не могло мати ніякого значення. Життя було в ній, життя належало їй. Плід уже не круглився, він жив, нагадував про себе, він домагався уваги. Прислухайся до нього, забудь про все, збудь неувагою, знехтуй, вслухайся в себе, стань над усім, подолай, перевищ, звитяж.