Євпраксія

Найдивніше ж: у цій твердій, як довбешка, голові могли народжуватися веселі пісеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришеві на лютні, і ось уже імператор потішений, і всі розвеселені їхньою новою пісенькою, яка складалася в них на кожний випадок.

Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромній наготі, другий у бичачій тупості, бринькнули струни в два голоси — один ляскучо-зривистий, другий хрипкий і густий — почато й доведено до кінця, хоч ніколи не гадала Євпраксія, що імператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душі й серцю. Імператор мовчав, і всі мовчали, а ті двоє виспівували:

Жив собі кнехт і мав жону
Вродливу, гожу, не дурну.
Ходив, бувало, на війну,
Жону тоді лишав одну.
Просив її: «Нe забувай.
З походу радісно стрічай.
Рубатимусь за короля».
Жона йому: «Тра-ля-ля-ля».
В землі далекій років з три
Сьорбав кнехт чужі вітри.
Жона тим часом — тра-та-ля —
З мужами різними ґуля.
Ченці, жонглери, пілігрими,
Абати, шпільмани і міми,
Купці, ловці, гравці, смільці
І розвеселі молодці —
Доволі їх для пишних втіх —
То й ставсь з жоною тою гріх.
Нестримно пухне їй живіт,
І ось синок прийшов на світ.
Кнехт трудиться для короля,
А вдома жде його маля.
От і тру-ля, от і ля-ля,
От і старайсь для короля!
Вернувся кнехт з чужих країн,
Роззявив рота: «Чи це син?»
Жона йому: «То ж не дитина.
Цей хлопчик — снігова людина,
Без тебе тут я настраждалась,
По горах і лісах металась,
Самотня, кинута всіма,
А мужа все нема й нема.
Раз якось в горах заблукавши,
Від спраги снігу в рот узявши,
Мало не крикнула я: «Пробі!»,
Відчувши плід в своїй утробі.
О страх, о жах! Через сніжину
Я мала привести дитину!
Поки мечем ти десь махав,
В мені малятко сніг зачав».
Кнехт змовчав, посопів, а вранці
Відніс синка він голодранцям.
Ще й марку срібла — на додачу,
Жоні сказав: «Чого ти плачеш?..
Поклав я хлопця на віконці,
Забув, що тане сніг на сонці.
Перетворивсь він на калюжу,
Щоб ти… не зраджувала мужу».

З смішної пісня ставала зловісною. Збагнули це навіть обпиті барони, ніхто не сміявся, імператор теж не сміявся, але не звелів своїм шпільманам вчасно вмовкнути, давав доспівати гидку пісеньку до кінця, заохочував своєю мовчанкою, своєю холодною байдужістю до горя своєї молодої прекрасної жони. Не їхнього спільного горя, а тільки її власного, бо для цього чоловіка вже ніщо людське не їснувало.

— Я ненавиджу вас, імператоре, — сказала вона, підводячись. Але Генріх випередив її, скочив, заляскав у долоні:

— Дари для імператриці! Дари!

Шпільманів усунуто негайно й безжально, понесено в урочистім неквапі багаті дари для Євпраксії, не знати коли й зготовлені Генріхом.

За день повсюди, де стояли Генріхові війська, дзвонили в усіх церквах на знак жалоби по вмерлому Імператорському синові. Розлетілася чутка, що імператор підніс імператриці щедрі дари, щоб пом'якшити біль утрати й злагіднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову, що ж то воно за дари і яких ще коштовностей не вистачає тій жінці, для якої збирано багатства з усього світу.

А тим часом Євпраксія, бідніша душею за найубогішого жебрака, поверталася з пишним почтом до Верони, де не ждало її нічого, окрім нагадування про горе й розпуку.

ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ

У війні завжди має комусь щастити. Попервах щастило Генріхові. Брав уже не самі лиш горбки й сухі кам'янисті русла струмків. Піддалася йому Мантуя, не втрималася кріпость Мінервія. Матільда Тосканська зі своїм Вельфом не змогли захистити навіть папу Урбана, той утік з Рима на південь під руку сіцілійських норманнів, а Генріхів папа Климент зайняв апостольську столицю. Імператор став зі своїм двором у Падуї, заповідався прибути до Верони, але не квапився з тим, а Євпраксія його не чекала. Події не обходили її, ніщо не обходило. Весь цей химерний чоловічий світ особливо виразно постав їй перед очима тут, у землі, наїжаченій темними камінними вежами, що були такі непотрібні й смішні під лагідним блакитним небом. Чоловіки металися, билися, різалися, лилася кров, жорстокості щодень прибувало, щастя на землі меншало, горя більшало. Чому? Навіщо? Євпраксія вважала, що тільки нездатність до справжнього життя штовхає людей на злочини, вбивства, жорстокість. Всі вони, так чи інакше, нездатні й непридатні — і Генріх, якого знала, і папа, іцо його ніколи не бачила. Молодий Вельф так само незда-тен ні на що, незважаючи на те, що молодий, і підступна Матільда може крутити ним як завгодно.