— Чого ти хочеш? Аби я сказала? Готова віддатися йому! Я віддамся йому! Чуєш: йому, не тобі! Не тобі, не тобі, не тобі!
Генріх ніби ждав цих слів, не розгубився, якось мовби зраділо кинувся до Конрада, вхопив його за руки, потягнув до Євпраксії.
— Чуєш: вона готова тобі віддатися! Чому ж стоїш? Біжи й ляж з нею! Я покличу камераріїв, хай вопи поможуть тобі ввійти до неї в постіль!
Конрад був холодний, як сніг у горах. Спокійно вивільнився з чіпких Генріхових рук, тихо промовив:
— Не осоромлюйтеся, ваша величність. Навіть найбільша любов не дозволила б мені осквернити ложе мого отця.
— Це я — твій отець? — зареготав імператор. — Сто тисяч свиней, як каже мій Заубуш! Твоя мати сплодила тебе з Рудольфом Швабським, і всі це знають, як знають, якою сукою була твоя мати! Що скажеш ще, виплодку!
ЛІТОПИС НОВЕ Й СТАРЕ
«Її поведінка незабаром викликала його підозри, і він подумав, що партнером у її гріхові є рідний старший син Конрад, коронований 1087 року германським королем». (Британська енциклопедія, т. II, стор. 429).
Чи думали Дідро й Даламбер, випускаючи перший том своєї славетної «Енциклопедії», що їхнє славне дітище може бути колись використане для переповідання історичних пліток вельми сумнівної вартості?
Але авторів Британської енциклопедії, власне, важко звинувачувати, коли взяти до уваги, що й сам Генріх вірив у свої підозри і справді спорядив погоню за сином і Конрада було затримано в Ломбардії десь за рікою По, та вже тут скористалася з цього супротивна сторона — Матільда Тосканська, яка не спускала ока з імператора, кинула все, щоб визволити втікача. Конрада урочисто допроваджено до Каносси а незабаром з належним розголосом короновано королем Італії. Син пішов проти батька. Пішов не сам, а підштовхуваний уміло й вправно. Виходило ж так, ніби все те сталося через жінку, яка опинилася між ними, — жона одному, мати другому, насправді — ні жона, ні мати, молода двадцятилітня княжна з Києва, для якої життя ще не починалося, а вже зайшло в глухий кут так, що нікому несила розібратися, навіть усім енциклопедистам світу.
Люди звикли скаржитися на труднощі тих часів, у які їм випало жити, але, здається, ніколи не лунали ті скарги так одностайно, як тоді. Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи історію свого часу, розпачливо вигукував: «У цей час скрізь, як у церкві, так і в світі, панувало презирство до законів і правосуддя. Всі віддавалися найгрубішим покликам пристрастей. Ніхто не міг ні в чому бути впевнений: чесність, ця тверда основа всього доброго, не визначалася ніким. Так що не слід сумніватися більше, що земні гріхи скоро втомлять небо і, по слову пророка, неправда народів намножилася до того, що чинилися вбивства за вбивствами. Порок шанувався всіма класами в державі. Рятівні заходи неухильної твердості були забуті, і до наших народів справедливо можна було віднести відомі слова апостола: «Всюди чутно, що між вами перелюб, і то такий перелюб, який і між поганими незнаний». Безсоромне користолюбство заволоділо серцями всіх; віра потрясена, і звідси вяникли найпостидніші пороки: срамота, вбивства, засліплена боротьба пристрастей, грабіж і блуд. О небо! Хто повірить тому?»
Глаберові вторить Ордерік-Віталій, який пише через сорок років після нього, але не помічає довкола ніяких змін на ліпше. Де там! «В рік од втілення господнього 1094 смути і бранна тривога хвилювали майже всю все-ленну: смертні безжально наносили один одному найбільші бідування вбивствами і грабуванням. Злоба у всіх проявах дійшла до крайніх меж і завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бід».
ВЕЖА П'ЯНОГО КЕНТАВРА
Імператор заліг у глибинах палацу, мов Мінотавр у Лабіринті. Кого зжере першим? Розсилав погоню за Конрадом, все для нього скупчилося на одному: упіймають чи не упіймають? Тоді не витримав, не дочекався, у грізному брязкоті зброї появився у Євпраксії, оточений залізними рицарями, сам залізно-твердий, ніби ставав не супроти слабої жінки, а проти цілого ворожого війська, спитав з викликом:
— Де Конрад?
— Він ваш син.
— А ваш коханець!
Сказано було вже не наодинці, кинуто у вуха рицарям, щедро дано ласий харч для страшної плітки. Євпраксія ноблідла, голос її затремтів:
— Соромтесь казати неправду, імператоре!
— Ідіть за мною, — кричав він, пінячись од злості, яка за ці дні ще побільшала.