– Який вікарний єпископ?
– Та один там єпископ Лінда, загалом розумний чоловік. Я, бач, возив його туди, щоб він подивився на той чудодійний Абсолют оком фахівця. Він досліджував там усе діло цілих три дні, весь час сидів у підвалі і...
– Навернувся! – вигукнув Марек.
– Де там! Мабуть, він уже такий загартований щодо бога – або ще більший атеїст, ніж ти, не знаю; але через три дні він прийшов до мене й каже, що з католицької точки зору про бога не може бути й мови, що церква категорично відкидає й засуджує пантеїстичну гіпотезу як єресь; одне слово, це зовсім не легальний, законний бог, підтримуваний авторитетом церкви, отож він, як священик, мусить кваліфікувати все це як шахрайство, оману і єресь. Дуже розумно говорив.
– То він не відчув там ніяких надприродних явищ?
– Та ні, він усе там пережив: і осяяння, і чудотворство, і екстаз, і все. Він не заперечує, що все це там відбувається.
– Ну, а як же він це пояснює?
– Ніяк. Каже, що церква не пояснює, а наказує або забороняє. Одне слово, він категорично відмовився компрометувати церкву новим, ще не дослідженим богом. Принаймні так я його зрозумів... А знаєш, що я купив оту церкву на Білій горі?
– Нащо?
– Вона найближче до Бржевнова. Триста тисяч заплатив! Запропонував її писемно й усно тому Абсолютові там у підвалі, щоб він перебрався туди. Цілком пристойна бароккова церква; крім того, я наперед погодився на будь-яке потрібне переобладнання. І дивна річ: за кілька кроків від церкви, у будиночку номер чотириста п’ятдесят сім, позавчора стався класичний випадок екстазу з одним монтером; а в самій церкві – ніяких, ну ніякісіньких чудес! Один випадок був аж у Вршовицях, два – навіть у Коширжах, а на Петршинській станції бездротового телеграфу – просто-таки епідемічний спалах релігійності. Всі радіотелеграфісти, що там працюють, раптом з доброго дива почали передавати на весь світ екстатичні радіограми – якесь нове євангеліє: мовляв, бог знову сходить у світ, щоб спасти його, і отаку всячину. Подумай лишень, яке страмовище! Тепер прогресивні газети скубуть міністерства зв’язку, аж пір’я летить; кричать, що “клерикалізм випускає пазури” і всякі такі дурниці. Поки що ніхто не здогадується, що це якось пов’язане з карбюратором. Мареку, – додав Бонді пошепки, – я щось тобі скажу, але це таємниця: тиждень тому таке сталося з нашим військовим міністром.
– З ким? – вигукнув Марек.
– Тихо! З військовим міністром. Він був у своїй віллі в Дейвіцях, і раптом на нього зійшло осяяння. Другого дня вранці він вишикував увесь празький гарнізон і почав промовляти перед ним про вічний мир та закликати вояків до мученичества. Звичайно, йому зразу довелось подати у відставку. В газетах надрукували, ніби він нагло захворів. Отаке-то, друзяко.
– Уже й у Дейвіцях, – тужно мовив інженер. – Це ж страхіття, Бонді, як воно розповзається.
– Невтримно, – погодився пан Бонді. – Один чоловік перевіз фортепіано з тієї зачумленої Міксової вулиці аж на Панкрац, то через двадцять чотири години весь діл охопило...
Пан Бонді не договорив. Увійшов кур’єр і доповів, що прибув єпископ Лінда. Марек почав квапливо прощатись, але Бонді втиснув його назад у крісло й сказав:
– Тільки сиди й мовчи; цей єпископ – чарівний чолов’яга.
А вікарний єпископ Лінда вже входив до кабінету. То був невисокий веселий добродій у золотих окулярах, з насмішкуватим ротиком, по-священицькому стиснутим у пресимпатичну курячу гузку. Бонді відрекомендував йому Марека як власника того нещасливого бржевновського підвалу. Єпископ задоволено потирав руки, а інженер Марек злісно мурмотів щось про те, що йому, мовляв, дуже приємно, але на обличчі мав затятий вираз, який ніби промовляв: “Поцілуй мене кудись, сутаннику”. Єпископ закопилив губенята і жваво обернувся до Бонді.
– Пане голово, – бадьоро сказав він після кількох загальних фраз. – Я прийшов до вас у вельми делікатній справі. Вельми делікатній, – повторив він зі смаком. – Ми обговорювали вашу... м-м... вашу проблему в консисторії. Його превелебність, наш архіпастир, схильний уладнати цю прикру історію по змозі тихіше. Розумієте, оту непристойну комедію з чудесами. Даруйте, я не хочу зачіпати честь пана... пана власника...
– Будь ласка, говоріть, – похмуро мотнув головою Марек.
– Ну, одне слово, весь той скандал. Його превелебність зволили висловитись так, що з погляду віри й розуму не може бути нічого прикрішого, ніж оте безбожне, просто-таки блюзнірське порушення законів природи...