– Дванадцять парових казанів? – недбало, ніби між іншим перепитав доктор Губка, лідер опозиції.
– Так, поки що дванадцять, – підтвердив пан Бонді.
– Дивно, – сказав доктор Губка.
– Я вас питаю, панове, – сказав пан Бонді, – що дивного в дванадцяти парових казанах? Для такого великого виробничого комплексу...
– Авжеж! – озвались голоси.
Доктор Губка іронічно всміхнувся.
– А нащо п’ятнадцять кілометрів залізничних колій?
– Для довозу вугілля та сировини. За розрахунками, коли завод досягне повної потужності, буде потрібно вісім вагонів вугілля щодня. Я не розумію, що може мати доктор Губка проти завезення вугілля.
– А те, – вигукнув доктор Губка, схопившись, – що вся ця історія вкрай підозріла. Так, панове, надзвичайно підозріла. Пан голова правління примусив збудувати завод для виробництва карбюраторів. Карбюратор, як він запевнив нас, – єдина рушійна сила в майбутньому. Карбюратор, як він недвозначно твердив, може розвинути тисячі кінських сил на одному відрі вугілля. А тепер голова розказує нам про якихось дванадцять парових казанів та про цілі вагони вугілля для тих казанів. Панове, прошу вас, поясніть мені, чому тоді відра вугілля не вистачить для нашого заводу? Нащо нам установлювати парові казани, коли ми можемо мати атомні двигуни? Панове, коли весь цей карбюратор – не афера, тоді я не розумію, чому пан голова не встановлює на нашому новому заводі таких двигунів. Я цього не розумію – і ніхто не розуміє. Чому пан голова не довіряє тим своїм карбюраторам настільки, щоб установити їх на наших власних заводах і фабриках? Панове, це дуже погана реклама для наших карбюраторів, коли сам виробник не хоче або не може їх використовувати! Панове, прошу вас, запитайте пана голову правління, які в нього мотиви. Щодо мене, то я вже маю свою думку. Я скінчив.
І доктор Губка рішуче сів, переможно просурмивши носом у хусточку.
Члени правління пригнічено мовчали: обвинувачення, висунуте доктором Губкою, було аж занадто ясне. Пан Бонді не зводив очей від паперів; у його обличчі ніщо й не здригнулось.
– М-м-м... – примирливо озвався старий Розенталь. – Пан голова нам усе пояснить. Ну, звісно, все з’ясується, панове. Я гадаю, що... м-м-м... звісно... в найкращому розумінні. Пан доктор Губка має певну... м-м-м... звісно... щодо того, що він нам сказав.
Пан Бонді нарешті звів очі.
– Панове, – тихо сказав він, – я пред’явив вам схвальний відгук наших інженерів про карбюратор. Усе справді так, як вам сказали. Карбюратор – це не афера. Ми виготовили десять штук на спробу. Всі працюють бездоганно. Ось вам точні дані. Карбюратор номер один приводить в рух водогінну помпу на Сазаві, працює без зупинки вже два тижні. Номер два – землечерпалка на горішній Влтаві – працює прекрасно. Номер три – в дослідній лабораторії брненської політехніки. Номер чотири – пошкоджено під час перевезення. Номер п’ять – освітлює Градець-Кралове. Це десятикілограмовий зразок. П’ятикілограмовий номер шість – на млині в Сланому. Номер сьомий установлено для центрального опалення кварталу житлових будинків у Новому Месті. Власник тих будинків – присутній тут фабрикант Махат. Прошу, пане Махат!
Той, до кого зверталися – вже літній добродій, – ніби прокинувся зі сну.
– Перепрошую?
– Ми хочемо спитати, як діє ваше центральне опалення.
– Що? Яке опалення?
– У ваших нових будинках, – лагідно пояснив пан Бонді.
– У моїх будинках? Я не маю ніяких будинків.
– Ну-ну-ну! – озвався пан Розенталь. – Ви ж торік будували.
– Я? – здивувався Махат. – Ваша правда, будував; але я, розумієте, вже подарував ті будинки. Роздав, розумієте?
Пан Бонді пильно подивився на нього.
– Кому, пане Махат?
Махат ледь зашарівся:
– Ну, бідним людям, розумієте? Я оселив там бідних людей. Я... я, бачте, дійшов до такого переконання, і... одне слово – бідним людям, розумієте?
Пан Бонді не спускав з нього очей, наче слідчий.
– А чому, пане Махат?
– Я... ну, я чогось мусив так зробити, – розгубився Махат. – Отак якось найшло на мене... Ми повинні бути святими, розумієте?
Голова правління МЕАТ нервово затарабанив пальцями по столу.