Г. X. Бонді насупився.
– Елен, за що ви хочете мене образити? Елен похитала головою.
– Всі так роблять. Усі ви однакові. Так рідко можна спіткати чисті очі!
Пан Бонді випнув губи, наче хотів свиснути. Ага, ось воно що! Релігійна громада старого Махата!
– Так, – відповіла Елен на його думку. – Вам би слід пристати до нас.
– Так! О, звісно! – вигукнув пан Бойді, а сам подумав: “Шкода такої гарної дівчини!”
– А чому шкода? – лагідно спитала Елен.
– Слухайте, Елен, – запротестував Бонді, – ви читаєте думки. Так нечесно. Якби люди читали думки одне в одного, вони б не могли нормально спілкуватися. Це нескромність – знати, що я думаю.
– А що я вдію? – відказала Елен. – Кожен, хто пізнав бога, має цей дар; кожна ваша думка думається водночас і в мені: я її не читаю, я сама її думаю. Якби ви знали, як це очищає людину, коли вона може отак судити кожну приховану мерзоту.
– Гм... – гмукнув пан Бонді, тремтячи зі страху, щоб не подумати чогось.
– Авжеж, – запевнила його Елен. – Мене це з божою поміччю вилікувало від любові до багатства. Я була б страшенно рада, якби й у вас полуда спала з очей.
– Боже борони, – жахнувся Г. X. Бонді. – А скажіть, будь ласка, чи ви й розумієте все, що отак... м-м... бачите в людях?
– Так. Чудово розумію.
– То слухайте, Елен, – промовив Бонді. – Вам я можу сказати все, бо ви однаково б усе в мені прочитали. Я б ніколи не зміг одружитися з такою, що вміє читати мої думки. Святою ви б могли бути скільки вам завгодно, милосердною до бідних – без обмеження: я спроможен на це заробити, а, крім того, це непогана реклама. І цнотливість я б стерпів, Елен, з любові до вас. Я б усе стерпів. Я вас на свій лад любив, Елен. Я кажу вам це, бо ви однаково читаєте мої думки, без прихованих думок неможливі ні комерція, ні суспільство. А головне – без прихованих думок неможливе подружнє життя. Це виключено, Елен. І хоч би ви знайшли найсвятішого чоловіка, не йдіть за нього, поки можете читати його думки. Дрібочка брехні – це єдиний зв’язок між людьми, який ніколи не підведе. Свята Елен, не виходьте заміж!
– А чому? – солодким голосом спитала Елен. – Наш бог не проти природи, він тільки освячує її. Він не жадає від нас умертвіння плоті. Він велить нам жити і плодитись. Він хоче, щоб ми...
– Ш-ш-ш... – перебив її пан Бонді. – Ваш бог цього не розуміє. Коли він позбавляє нас брехні, то він проти природи, ще й дуже. Він просто неможливий, Елен, абсолютно неможливий. Коли він має розум, то побачить це сам. Або ж він цілковито недосвідчений, або ж цілковито й злочинно руйнівний. Шкода, Елен, я нічого не маю проти релігії, але цей бог сам не знає, чого йому хотіти. Йдіть на прощу, свята Елен, зі своїм ясновидінням. Воно недоречне серед нас, людей. Прощавайте, Елен, не до побачення, а прощавайте.
РОЗДІЛ XI. Перша сутичка
Яким чином це сталося, й досі не з’ясовано; але саме в той час, коли невеличка фабрика інженера Марека (Бржевнов, Міксова, 1651) була зайнята детективами і оточена ланцюгом поліції, якісь невідомі особи вкрали Мареків дослідний карбюратор. І найстаранніше розслідування не змогло виявити й сліду вкраденої машини.
А трохи згодом Ян Біндер, власник каруселі, прийшов до торговця старим залізом на Гаштальському майдані купити нафтовий двигунчик для своєї каруселі та оркестріону. Крамар запропонував йому великий мідний циліндр з маховиком і сказав, що це дуже дешевий двигун: буцімто в нього засиплеш трошки вугілля, і, він працюватиме цілі місяці. Яна Біндера пойняла якась дивна, просто-таки сліпа довіра до мідного циліндра, і він купив його за три сотні. А потім сам відвіз візочком до своєї каруселі, що з поламаним двигуном стояла край Зліхова.
Ян Біндер скинув піджак, зняв з візочка мідний циліндр і, тихо насвистуючи, взявся до робота. Замість маховика насадив на вал шків, на шків накинув пас і вивів його на інший вал, що одним кінцем мав приводити в дію оркестріон, а другим – карусель. Потім намастив втулки, штовхнув один шків і з руками в кишенях, випнувши губи, щоб засвистіти, став – у самій футболці в широку смужку – й замислено почав чекати, що ж буде далі. Шків тричі обернувся й зупинився, а потім затремтів, заколивався й почав неквапливо, поважно обертатись. Оркестріон задзвенів усіма бубонцями, засвистів усіма голосниками, і карусель пробудилася зі сну, зарипіла всіма з’єднаннями й плавно розкрутилася: срібні торочки заіскрилися, білі коні з чапраками, в червоній збруї ніби налягли на хомути, тягнучи свої князівські карети, здиблений олень, з дико-застиглими очима, помчав по колу, лебеді, з гордо вигнутими шиями, потягли за собою білі з блакитним човни; виблискуючи, виграваючи музикою, розкручувала карусель свою райську красу перед нерухомими очима трьох грацій, намальованих на оркестріоні, завороженому власною музикою.