– Стривай-но, батюшка! – вигукнув генерал Бухтін. – Яку там японську віру! Коли вже якась віра, то хай буде православна. І знаєш, чому? – По-перше, тому, що вона православна, по-друге – що вона російська, а по-третє – так хоче государ, а по-четверте – у нас найбільша армія, лебедику. Я, господа, по-солдатському: просто в вічі й по правді. Тож коли віра, то хай буде наша, православна.
– Так не про це ж ідеться, панове, – вже трохи дратливо сказав сер О’Паттерні. – Ми зібрались не для цього!
– Цілком слушно, – підтвердив доктор Вурм. – Ми можемо погодитись на якійсь спільній позиції по відношенню до бога.
– Котрого? – раптом озвався китайський уповноважений містер Кей, нарешті підвівши свої зморшкуваті повіки.
– Як то котрого? – сторопіло перепитав доктор Вурм. – Адже бог, гадаю, один?
– Наш, японський, – солодко всміхнувся барон Янато.
– Православний, батюшка, і більш ніякий! – вигукнув генерал, почервонівши, мов індик.
– Будда, – сказав містер Кей і знову опустив повіки, ставши зовсім подібний до засушеної мумії.
Сер О’Паттерні рвучко підвівся.
– Джентльмени, – сказав він, – прошу, ходімо вже. І панове дипломати вернулися до конференц-залу.
О восьмій годині звідти вибіг його превосходительство генерал Бухтін, аж буряковий на виду, зі стиснутими кулаками. За ним доктор Вурм, на бігу запихаючи в портфель свої папери. Сер О’Паттерні, забувши про вихованість, пішов геть з капелюхом на голові, весь червоний, а за ним пан Дюдьє. Князь Трівеліно вийшов блідий, а за ним барон Янато, що всміхався як завжди. Останнім вийшов містер Кей, потупивши очі й перебираючи пальцями довжелезні чотки.
Цим закінчується повідомлення, яке пан Білл Пріттом опублікував у “Геральді”. Офіційне комюніке про цю конференцію не було надруковане – окрім вищезгаданого, про сфери інтересів, – і коли й було ухвалено якусь резолюцію, це вже мало що змінило. Бо “в лоні історії”, як висловлюються трохи по-гінекологічному, вже назрівали непередбачені події.
РОЗДІЛ XXI. Телеграма
В горах іде сніг. Падає великими, тихими пластівцями вже цілу ніч, нападало на півметра, а воно валить і валить. Тиша лягає на ліси. Тільки вряди-годи трісне гілка під вагою снігу, але й той тріск не може пробитись дуже далеко в загуслій від снігу тиші.
Потім прихопив мороз, і з прусського боку налетів крижаний вітер. М’якенькі пластівці змінилися колючими крупами, що б’ють прямо в обличчя. Вітер здіймає вже випалий сніг, і він кружляє в повітрі гострими голочками. З дерев зриває білі пелехи, що швидко летять над землею, вихряться й злітають до темних хмар. Кушпелить від землі до неба.
В густому лісі рипить і скрегоче гілля; з важким тріском падає дерево, ламаючи молодняк, але ці різкі звуки немовби розмітає, розвіює свистюче, гудюче, різуче, уривчасте виття й скигління вітру. Коли воно на мить стихає, чути, як вищить під ногами мерзлий сніг – ніби товчене скло.
Над Шпіндельмюле пробирається посланець із телеграфної контори. Йти глибоким снігом страшенно важко. Посланець насунув шапку на вуха, ще й запнувся поверх неї червоною хусткою; на ньому вовняні рукавиці, шия замотана барвистим шарфом, і все ж йому холодно. Ну, дарма, думає він, години за півтори якось доберуся до Ведмежого долу, а спускатися вниз – позичу санчата. І надало ж когось посилати телеграму в таку негоду!
Біля Дівочої кладки посланця підхопив вихор і аж закрутив ним. Він задубілими руками вхопився за стовп із табличкою для туристів. “Матінко пресвята, – сказав сам до себе, – невже воно ніколи не вщухне?!” Навпроти нього на відкритому місці котилася ціла хмара снігу; ближче, ближче, вже ось-ось, і тепер треба затамувати дух... Тисячі голочок колють в обличчя, лізуть за комір, десь у штанях дірка, бо сніг проникає аж до тіла. Одежа замерзла, а тіло під нею мокре. Хмара пролетіла, і посланець уже ладен вернутись на пошту. “Інженер Марек, – повторює він собі адресу, – це хтось не тутешній; але телеграма негайна, хтозна про що там у ній сповіщається, може, вдома яке нещастя...”
Ось вітер трохи притих, і посланець побрався через Дівочу кладку й понад потоком на гору. Сніг рипів під важкими чобітьми; холод проймав до кісток. Вітер завив знову, цілі купи снігу падають з дерев, ось одна така купа звалилась посланцеві прямо на голову й за комір; по спині біжить цівочка крижаної води. Але найгірше те, що ноги з’їжджають назад у сипкому снігу, а дорога все крутіша й крутіша. І раптом знову зірвався сніговий ураган.
Сніг летів згори білою стіною. Не встиг посланець відвернутись, як його вдарило прямо в обличчя, і він аж зігнувся, насилу хапаючи ротом повітря. Ступив уперед – і впав; сів на сніг спиною до вітру, але раптом злякався, що його може засипати. Підвівся, спробував видертись вище; але знову послизнувся й упав на обидві руки; підвівся, з’їхав на кілька метрів униз. Ухопився за дерево, насилу відсапався. “Грім його побий, – сказав сам до себе, – треба ж таки якось видертись нагору!” Йому пощастило ступити кілька крюків, але він знов упав і з’їхав униз на череві. Поліз рачки; рукавиці промокли, сніг набивався за камаші, але вгору, вгору! Тільки не зоставатись на місці! По обличчю в нього стікав розталий сніг і піт; він нічого не бачив крізь снігову завію, йому здалося, що він збився з дороги; голосно плачучи, він усе дерся на гору. Але в довгій одежині важко лізти рачки; він звівся на ноги, борючись із вітром, рушив далі. Півкроку вперед – і з’їхав на два кроки назад; ще трохи пройшов, але послизнувся і, зарившись обличчям у колючий сніг, знову посунувся вниз. А підвівшись, виявив, що загубив ціпок.