Тим часом через гори летять снігові хмари, зачіпаються за скелі, свистять, завивають, закручуються у вихори. Посланець аж хлипає від страху та натуги, спиняється, ще крок, спинитись, відвернутись, перевести дух, і знову крок, господи боже! Ось він ухопився за дерево. Котра ж воно година? Видобув з жилетної кишеньки свою “цибульку” в жовтому прозорому футлярчику: його зразу заліпило снігом. Здається, вже смеркає. Вернутись? Але ж він, певно, вже на горі!
Поривчастий вітер змінився безупинною хвищею. Хмари сунуть прямо по узбіччю гори, темна сіра імла, повна колючих сніжинок. Сніг летить поземно, прямо в обличчя, заліплює очі, ніс, рот; мокрими, задубілими пальцями доводиться вибирати його, напіврозталий, з вух і очних западин. Посланець спереду весь обріс п’ятисантиметровим шаром снігу; сірячина ледве гнеться, зробилась тверда й важка, як дощана. На підошвах теж за кожним кроком усе товще налипає сніг. А в лісі вже темніє. Ненечко, таж іще тільки друга година дня!
Нараз усе вкрила якась жовто-зелена імла, а сніг сипонув наче з мішка. Пластівці завбільшки з долоню, мокрі й важкі, летять і вихряться так густо, що вже не розрізниш, де земля, а де повітря. Не видно й на крок уперед; вдихаєш сніг, бредеш у звихреній завії, що сягає вище голови, посуваєшся вперед наосліп, ніби прориваючи собі хід у снігу. Єдине прагнення – йти вперед. Єдине бажання – дихати не снігом. Уже не можна витягати ноги зі снігу; плутанишся в заметі, що сягає вище колін, і сліди за тобою враз щезають.
А тим часом десь у містах, там, унизу, падають ріденькі сніжинки й розтають у чорне болото. В крамницях засвічують світло, кав’ярні світяться, люди сидять під лампочками й бурчать, що день такий похмурий, темний. По всьому великому місту висипає безліч вогників, і водяне болото іскриться від них.
Один-єдиний вогник блищить на заметеній снігом полонині. Насилу пробивається крізь метелицю, блимає, погасає і знов проблискує: він є, він живий! На “Колибі” у Ведмежому долі світиться.
Була вже п’ята година й зовсім стемніло, коли перед “Колибою” спинилося щось безформне. Те “щось” розгорнуло товсті білі крила й почало бити ними об себе, струшуючи десятисантиметрові пласти снігу. З-під снігу показалася кирея, під киреєю дві ноги, і ті ноги били об кам’яний поріг, а з них спадали купи снігу. То був поштар із Шпіндельмюле.
Він увійшов до будинку й побачив худорлявого чоловіка, що сидів за столом. Хотів привітатись, але не зміг видобути з себе голосу. Тільки засичало, як ото коли випускають пару.
Худорлявий пан підвівся.
– Чоловіче добрий, куди це вас чорти понесли в таку хуртовину! Адже ви могли життя позбутися, хай йому біс!
Поштар кивнув головою й щось прохрипів.
– Де ваша голова! – невгавав худорлявий пан. – Дівчино, принесіть йому чаю! Ну, дядьку, куди це ви йшли? На Мартінову колибу?
Поштар покрутив головою і відкрив шкіряну торбу. Вона була повна снігу. Телеграма, яку він вийняв з торби, так замерзла, що аж хрускотіла.
– Х-х-хі-х-харек? – прохрипів він.
– Що? – перепитав худорлявий.
– Чи... тут... інженер Марек? – по складах видушив з себе поштар, докірливо дивлячись на нього.
– Це я! – вигукнув худорлявий пан. – Ви щось принесли для мене? Давайте швидше!
Інженер Марек розгорнув телеграму. Там стояло:
І все.
РОЗДІЛ XXII. Старий патріот
У празькій редакції “Лідових новін” робота йшла повним ходом. Телеграфіст кричав у телефон, несамовито лаючись із панночкою на телефонній станції. Клацали ножиці, стукотіла друкарська машинка, а пан Циріл Кевал сидів на столі й теліпав ногами.